Це була та міцна хлопчача дружба, яку не могли здолати батьківські нарікання та відстань.Чому Віктора так тягнуло на прогулянки з сусідським розбишакою Михайлом? Чому Міша при кожній нагоді біг до відмінника Вітьки? Може тому, що були вони надто різними?
Віктор ріс у сім’ї вчителів один. Учителька української мови та літератури Антоніна та учитель математики Ярослав хлопчика опікали, але разом з тим тримали у строгості і виховували за усіма настановам Макаренка та Сухомлинського.
Михайло жив у сусідній п’ятиповерхівці з мамою та двома молодшими братами. Свого батька він не знав, а відчим покинув їх тоді, коли найменший братик Сашко лише народився.
Мама Оксана працювала прибиральницею у тій школі, де навчалися хлопці, і ще у двох установах, куди ходила пририрати увечорі. Жінка ледве зводила кінці з кінцями, тому займатися старшим сином не мала коли. Піклувалася найперше, аби діти були одягнені та ситі.
Тож волі у Мішки було хоч відбавляй. Після школи він міг вештатися по магазинах, хоча грошей на покупки не мав. І на ті та інші прогулянки, це ж треба, йому хотілься призвичаїти, не таких хлопчаків як він, а мовчазного заучку Вітька. І той іноді навіть погоджувався на безумні пригоди однокласника: його магнітом вабив світ вулиці – без книжок та гарних оцінок.
Далі більше – Михайло навчив Віктора палити, коли обом було по 14 років. І тут вже учительська сім’я не витримала: на домашній «педагогічній раді» вирішили на тій дружбі поставити крапку.
Але то була вже пора юнацького максималізму: попри заборони хлопцям закортіло товаришувати ще більше. Тепер вони називали один одного не інакше як «брат».
Між тим це не позначилося на навчанні Віктора. Хлопець закінчив школу із срібною медаллю.
А от Михайло ще після 9 класу подався у місцевий професійний коледж. Перша тріщинка у ланцюгу їхньої парубоцької дружби трапилася, як то часто буває, через дівчину. Обом подобалася красуня Настя з 10 класу. З того ні в одного, ні в іншого нічого не вийшло, але якийсь осад залишився. А потім Віктор від спільних знайомих дізнався, що Михайло покурює «траву».
- Привіт брат! - якось на ходу обійняв Мішку Вітя.- Як справи?
- Гуд!
- Навіщо травку куриш?
- Невірне запитання, - зареготав Міша. -Треба питати, чи є…
- Навіщо, я й палити кинув, почав у спортзал ходити, - відповів Віктор.
- Так ходи, брате. А в житті треба спробувати все!
Після тієї невимушеної розмови хлопців почало віддаляти один від одного. Віктор часто думав про Мішку і як його змінити доки не пізно, але часу на те вже не мав.
Втупив у столичний політехнічний вуз, де з’явилися нові друзі і нове студентське життя. А його мама Тоня дякувала Господу за те, що відвів від синочка того гульвісу.
І Михайло, слава Богу, теж не пропав. Після закінчення коледжу потрапив у помічники до одного відомого у місті автослюсаря.
Анатолій Іванович, вже сивий чоловік, не раз бачив, як хлопець виходив на роботу після загулу. Але працював Міша швидко та вправно. Та якось не витримав, сказав про те працівнику прямо і додав:
- Знаєш, людина не може без дзеркала подивитися собі у очі. Але може відчути, що їй в якийсь момент і у дзеркало буде соромно глянути. Ти хлопець здібний. Кидай цей розгул, і я тобі по життю допоможу.
Чому ці слова немолодого чужого дядька стали стартом для Михалових змін? Батька не знав, тому ту мову Івановича сприйняв за батьківську настанову. Зодом закинув недобрі звички і знайшов хорошу дівчину Лілю- перше справжнє кохання, яке проте не заладилося і не довело до весілля.
Після того, як Лілія кинула Михайла, хлопець дуже страждав, але до пиятики чи ще чого гіршого більше не вдався. Натомість подався на роботу за кордон.
Повномасштабна війна застала його у Польщі. Попри довгу розлуку та мовчанку Віктор був першим, кому зателефонував Міша.
- Брате, ти де?
- У Києві, я тут в одній кампанії працюю, але маємо виїжджати десь на захід, рашка лютує. А ти?
- У Польщі, ось думаю, повертатися мабуть треба…
- Навіщо, сиди там спокійно. Доля тобі такий шанс дала!
- А хто мамку з братами захистить? Треба на війну йти. Ти зі мною, брате?- запитував, гукаючи, Міша, але чи то зв'язок обірвався, чи Віктор замовк. Нарешті почув глухе відлуння знайомого голосу6
- Чого я сам нариватися маю? Це нерозумно…
- Ясно-понятно, - лише з посмішкою промовив Михайло і зрозумів: таких не лише за кордоном повно, але й в нас, в Україні.
Для себе хлопець вже все вирішив – повертається додому.
Приїхав, поцілував рідних, подивився у дзеркало, зачесав чуба і у військкомат.
Через місяць Міша дістав контузію, ще через два - порання, але живий, руки-ноги є, підлікувався, і знову до своїх. Звик до вибухів, ворожих «дронів» та літаків у небі, мін, які щільно лежали під ногами. Лише до смерті побратимів звикнути не міг.
А Віктор працював і навчався, став успішним айтішніком, знайшов хорошу дівчину, справа йшла до весілля. Військкомат його не турбував, бо жив не там, де був прописаний. Думки про Мішку лоскотали під серцем неприємним хвилюванням.
«Невже дурень на фронті? Але ж він сам такий шлях обрав!» - усе виправдовувався перед власною совістю.
То був вечір. Гарний літній теплий вечір п’ятниці. Вони з коханою Мариною планували похід у кіно. Саме була прем’єра якось голлівудського фільму. Зателефонувала мама.
- Вітю, у нас тут така біда… Міша загинув!
- Міша? – наче не зрозумів Віктор і аж похитнувся від запаморочення.
- Твій Міша! Кажуть, врятував товариша, а сам згорів у танку Тіло вже привезли. Ховатимуть завтра.
На завтра Віктор стояв біля закритої домовини дитячого друга і подумки вибачався. Йому здавалося, що якби тоді послухав Мішу і пішов за ним, все склалося б по-іншому. У вухах дзвеніли слова: «А хто мамку з братами захистить? Треба на війну йти».
Маму Віті вели під руки. Старий Іванович великими долонями розтирав сльози по неголених щоках. А на дворі було нестерпно спекотно…
Наступного дня провідний спеціаліст айтікомпанії пішов до військкомату. Через місяць лікарі винесли Віктору вердикт: «придатний». Тепер він опановує для себе нову справу. Цікаву і небезпечну. Йому не терпиться потрапити на фронт. Лише там, здається, його місце. Щоб бити ворога. За Мішку, за брата!
- Бачиш, Ярославе, не вберегли!-ридає на чоловічих грудях учителька Тоня,- Міша, Міша, ти й з того світу на Вітю вплинув.
- Не кажи так, - дивлячись в очі дружині тихо каже Ярослав,- Міша - Герой, а наш Вітя –живий-здоровий, і ми справжнього чоловіка виростили! Краще ходімо до Оксани, їй зараз найважче!
