Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 20 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День сімсот пʼятнадцятий
Чую, відкрию скриньку Пандори, але мій щоденник, що хочу, те пишу. Звичайно ж, про Залужного. Одразу окреслю своє ставлення до Генерала. Це Герой України, який навічно увійшов в історію як Залізний Генерал і чиє імʼя знатимуть не лише в Україні, але й військові в усьому світі. Людина, якій ми вдячні за гідну службу і за все, що він зробив для виживання нашої нації. І всім, хто сьогодні запостив картинку із вдячністю Залужному, я шлю лайки в думках і підтримую безмежно. Ну і так, для нас, випускників ОА, окремим приводом для гордості є те, що в нас із Залужним одна Альма матер. А тепер про все те, що відбувається навколо його відставки. На жаль, а може і на щастя, немає незамінних людей на жодному місці. Не існує. Ото не думайте, що ви завтра покладете заяву про звільнення і ваше підприємство розвалиться. І, чесно кажучи, якби мій директор вирішив звільнити завтра умовну Клавдію Петрівну, я б не стояла з плакатом «Верніть Клавдію Петрівну» або не вривалася до директора в кабінет зі словами «За що звільнили пані Клавдію?». Бо дуже ймовірно, що післязавтра ми б з Клавдією Петрівною разом розсилали б резюме. Але ж тут інше, правда? Тут то до вас особисто ніхто не дотягнеться, тому можна говнити в коментах, розсипатися матами в бік «зелених прєдатєлєй», і, не повірите, є такі, що говнять в бік Залужного. Справа смаків, як то кажуть. Бо ця справа вже давно перейшла з розряду звичайного для будь чого переформатування в розряд політичних срачів «зелені шмарклі проти порохоботів». Я три місяці спостерігаю в Фейсбуці флеш-моб «руки геть від Залужного», ну що, вирішили питання? Мабуть, для когось стало одкровенням, що тут нічого не вирішується? Сьогодні запустили новий флеш-моб «Почуваюся як 24.02.2022». Прикиньте, ті, хто сімсот пʼятнадцять днів на передку, так і почуваються вже сімсот пʼятнадцять днів. І частина вас 24.02.2022 шукала найближче укриття біля дому, частина їхала у бік Європи, а частина бігала по магазинах, скуповуючи продукти. І лише ті, хто сьогодні на передку, в той день або вже проливали кров, або штурмували військкомати. Для того, щоб сьогодні фейсбучна гвардія обговорювала як обійти мобілізацію і говнила тцк. Бо не для війни мама квітку ростила, а ті, на передку, то ми ж їх не заставляли, самі лохи. І жінки їхні най самі каються, що не утримали їх, коли ті до війська йшли. І прикиньте, для хлопців і дівчат на передку геть нічого сьогодні не змінилося. Вони як стоять обличчям до обличчя з ворогом, так і продовжать стояти. Як виконували накази, так і виконуватимуть. І змінити б їх, і доукомплектувати б, та нема ким - сидять диванні експерти по домівках, не вилазять, срачі в інтернеті розводять. Одна в коментах сьогодні теж звеселила. Пише: що тепер дєлать? Хочеш щось зробити, задонать на ЗСУ. А не хочеш, то спи йди. Без тебе розберуться. Призначили, до речі, не Кошового генералом і не Настю Оруджеву. Диво дивне, правда ж? Призначили такого самого бойового генерала. І тут як пішли експерти розганяти Бахмут. А оборону Києва на початку повномасштабного вторгнення, за яку відповідав Сирський, і контрнаступ на Харківщині, де Сирський був одним з командувачів, то такоє. Навіщо згадувати, якщо це не призведе до бажаних срачів? Сирському зараз дуже важко буде, бо очікування суспільства від нього будуть вкрай завищеними. Все буде порівнюватися з Залужним, тож можна лише побажати мудрості й гнучкості новому головнокомандувачу. А загалом, дивлюся на рабзєян, беруть в них інтервʼю, а вони плєшивого свого підтримують, бо «у нас вайна, нада всєм сплатіться за родіну, за расєю». І тільки в Україні, мать його, на сімсот пʼятнадцятому дні війни за виживання триває українська народна забавка «обісри владу, президента, депутатів, всіх хто зі мною не згоден, а тепер ще й Альону Альону з Джері Хейл». До перемоги йдемо, панство. Однозначно.
День сімсот шістнадцятий
Я завжди з повагою ставилася до того, що ми звикли називати Майданами. Такі вже ми є, українці, якщо влада вже реально перегнула, то люди зберуться і вийдуть відстоювати свої права. Але отой цирк, який сьогодні влаштували на майдані купка дуже дивних в більшості підстаркуватих ідіотів з портретами Залужного в руках (реально, по людські соромно зараз перед Валерієм Федоровичем за це), то це все було що? Це що за бабульки, помісь отрядів путлєра з пригожиним? Оті воплі «шойгу, гєрасімов, де снаряди?», ой тобто «Зеленський, де снаряди?». То їм хто по кіло гречки дав, що вони таку хєрню під час війни колотять, щоб завтра рюссе змі роздували, що у нас революція і ми вже миру хочемо з бидлостаном? А хтось же ж за ними стоїть, бо воно ж аж очі закатувало, слова згадувало, як репетирували. Кончені, яким що під Лаврою стояти, що на Майдані, аби по пʼятдесят гривнів заробити.
День сімсот сімнадцятий
Жахлива ніч для Харкова. Пʼятдесят сім поранених. Семеро загиблих, пʼятеро з яких - сімʼя з трьома маленькими дітками. Люди згоріли заживо у своїх будинках. Страшна смерть. Рабсєянам немає виправдання за таке.
День сімсот вісімнадцятий
Європейці, мабуть, не розуміють, чого українці так носяться з Голодомором, адже вже девʼяносто років пройшло з тих пір. Вони не розуміють, що голод викарбувався на наших генах. Як нас вчили, що хліб не можна викидати, не можна не доїсти, що потрібно поважати працю аграріїв і хліборобів. У мене в друзях багато аграріїв. Я щороку бачу з якою любовʼю вони вирощують і збирають той хліб. Як важко працюють. Як радіють, коли поля наливається зерном. Сьогодні так звані польські фермери на кордоні вскривали украінські фури й висипали зерно на землю. Оці потвори не можуть називати себе фермерами після такого. Гидко дивитися на те, як польський уряд і правоохоронці дозволяють відкритий розбій на своїх дорогах і ця шваль лишається безкарною.
День сімсот девʼятнадцятий
На рабсєі пропонують відзначати нове свято: день вторгнення в Україну. Зважаючи на любоф рабзєян до пʼянок, а зайвий привід, як відомо, пʼянки не зіпсує, на місці бидлостанців я б вже святкувала чесно: день вторгнення в Польщу, в Білорусь, в країни Балтії, в Чехію, в Афганістан, в Грузію, в Чечню тощо. Кожен день в календарі можна заповнити. І, нарешті, здохнути, як пророкував плєшивий, від бухла пальоного всією недокраіною.
День сімсот двадцятий
Сенат США, нарешті, схвалив допомогу Україні у шістдесят мільярдів доларів. Але можна не радіти - тепер почнеться тягомутіна з Палатою представників, де в більшості сидять республіканці, які заглядають у пащу Трампа і виконують його забаганки. На цей раз його забаганка - лишити Україну без допомоги. Тож допомога від США буде ще не скоро. Тому, дорогенькі, не розслабляємось, а допомагаємо військовим самі. Ми тут лише тому, що вони там. Один зі зборів можна знайти у моїй стрічці. До речі, дрони - це насамперед врятовані життя бійців. Завдяки їм хлопці не мусять проводити розвідку виходами «всліпу», коли ти тупо йдеш і не знаєш з-за якого куща по тобі почнуть стріляти. Оптика потрібна, друзі. Це важливо. Збір іде дуже мляво. Дуже прошу, по пʼять гривень і репост.
День сімсот двадцять перший
«Как ви яхту назавьотє, так ана і папливьот» співалося колись в радянському мультфільмі. Не дарма в перший же день повномасштабного вторгнення на йух був посланий саме крейсер з гучною назвою «мацква». Тобто українці ще в перший день вказали напрямок куди мацква піде, а потім і епічно підірвали цей крейсер, даючи зрозуміти, що мацква більше не пануватиме у водах Чорного моря. Сьогодні ГУР допоміг рабзєє відзначити річницю смерті Цезаря Кунікова, поповнивши підводний музей України кораблем, названим на його честь. Щоб і не сумнівались, ми кожного їхнього «героя» памʼятаємо. І памʼятатимемо. І ніхто від відплати не втече. Нехай спитають у сімдесяти пʼяти членів екіпажу цезаря кунікова. Якщо знайдуть.
