Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 22 роки мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День девʼятсот тридцять девʼятий
Я все думала чи багато часу знадобиться Сікорському, щоб почати виправдовуватися за свої слова щодо Криму. Не довго, маю сказати. Впевнена, що він хотів як краще, але говорити про «чесний» референдум після десяти років окупації - це однозначно нонсенс. Але мені було б цікаво подивитися як саме він збирався визначати хто є «законним» мешканцем Криму. А чи збирався він вертати тих, хто мусив виїхати після окупаціі? Чи вони вже не вважаються жителями Криму?
День девʼятсот сороковий
Наші продовжують вражати склади боєприпасів московитів. Сьогодні невдало покурили на одній з найбільших баз, що знаходиться на краснодарському краї. Подейкують, що в момент удару там саме знаходився новоприбувший ешелон, що підвіз близько двох тон боєприпасів. Якщо судити з відео, що їх зливали аборигени, салюти були знатні. Крім цього, порушники режиму паління добралися і до арсеналу на тверській області. Там також спостерігався гарний салют, спричинений детонацією. Сподіваємося на подальші салюти на болотах. Так би мовити, бажаємо їм свята в кожний дім.
День девʼятсот сорок перший
На болотах знову намагалися сармат запустити. Минулий аналогавнєтний успішний запуск (єдиний успішний на сьогодні) закінчився тим, що ракета пролетіла близько тридцяти пʼяти кілометрів і впала. Цього разу вибухнула ще у шахті, перетворивши випробувальний майданчик на кратер. Там трамп і кеннеді молодші писали, що відсутність ядерної відповіді від московіі на захоплення курської області - то жест доброї волі. А мені щось підказує, що то тупо розуміння того, що якщо в шахті рване ядерна боєголовка, то половина світу помре хіба що від сміху, ну а московити, то так, звичайно, «в рай».
День девʼятсот сорок другий
Петр Павел закликає Україну бути реалістами і змиритися з тим, що частина наших земель залишиться під окупацією. Я навіть не буду зараз про міжнародне право, суверенність тощо. Просто хочу нагадати, що за всіма реальними і нереальними сценаріями нам давали максимум два тижні до того, поки Україна буде завойована московитами. Contra spem spero (без надії сподіваюся) писала колись Леся Українка. Мені ж більше подобається dum spiro spero (поки дихаю сподіваюся). Жуль Верн у «Дітях капітана Гранта» писав, що це найкращий девіз у світі.
День девʼятсот сорок третій
Знову удари керованими авіабомбами по житлових будинках у Харкові. На цю хвилину троє загиблих і тридцять пʼять поранених. Також знищено хлібопекарський завод, на якому також є загиблий. Коли ж такі самі сводки почнуть приходити з московіі?
День девʼятсот сорок четвертий
Мені плєшивий ексгібіціоніста нагадує. Такого, знаєте, що в потертому плащі по парках ходить, намагається своїми причендалами людей лякати. Сьогодні знов своєю ядерною дубінкою поперед очі мотиляє. Малює нові коричневі лінії. На цей раз - якщо йому будуть загрожувати літаки стратегічної авіації, крилаті ракети, безпілотники та інші літальні апарати, то вже точно пальне своїм сарматом недоробленим. Аж невдобно якось слухать. Може сказати людині, що оце все в нього над головою щодня літає? Хай би якесь нове стоп-слово придумав.
День девʼятсот сорок пʼятий
А я все думала, що ж змусило плєшивого прям особисто почати погрожувати направо і наліво ядерною зброєю. Не мєдвєдєва з запою вивів, не прес-алкаше за трибуну поставив, навіть не соловйов страшним голосом репетував, а сам вождь всєя московіі. А сьогодні послухала Трампа і все стало на свої місця - працюють чуваки в одній звʼязці. Спочатку один залякує, потім інший ті самі казки розповідає. Мало того, трамп навіть вирішив повністю наративи московіі щодо України повторити. Якщо ви не в курсі, то в нас вже більшої частини країни немає, воюють у нас літні люди і діти - все доросле чоловіче населення вже закінчилося, ми ніколи не зможемо відновити свої міста (ну, після другої світової теж, як бачите, все в руїнах стоїть) і, звичайно ж, треба плєшивому карлику віддати все, що він хоче, аби домовитися. Так, знаєте, ніби ми за зайву сотку городу воюємо. Типу, хто зможе більше цибулі посадити. А те, що наші території - це, в першу чергу, наші люди, то це якось випадає з контексту. Лишається сподіватися, що більша частина населення США все ж таки притомна і ми не бачитимемо повторної інавгурації цієї путлєрівськоі підстилки.
