Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 22 роки мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День одна тисяча двісті сороковий
Орбан, виявляється, не в курсі, що таке Україна, які у неї кордони і хто її населення. Можна було б подумати, що він в школі погано вчився, але, скоріш за все, він шукав Україну десь поруч з “узкім міром”, а вона, ворогам на зло, незалежна, суверенна, вперта й жива. Впевнена, що колись ще буде доведена роль орбана у початку цієї війни, і воно ще відповість за все. І тоді ми обовʼязково передамо йому книжки про географію та історію України - за ґратами буде багато часу для читання.
День одна тисяча двісті сорок перший
Схвалили таки вісімнадцятий пакет санкцій. Не пройшло і року. От завжди кажу: найбільшою помилкою московіі було те, що вони напали саме на Україну. У нас вже о шостій ранку стояли черги біля військкоматів, а на вулицях Києва роздавали зброю і робили коктейлі Молотова. Якби напали на якусь іншу країну, вони б досі радились чи це війна чи не війна і чи варто взагалі починати оборонятися.
День одна тисяча двісті сорок другий
Перехопили переговори московитів, де командир наказує стратити свого ж пораненого. В принципі, цю ідею цілком підтримую. Раджу взагалі пускати кількома групами одна за одною, щоб та, що ззаду, добивала поранених, що спереду. І їм забавка і нам менше БК на них витрачати.
День одна тисяча двісті сорок третій
Бій Усика проти Дюбуа, безумовно, закінчився перемогою першого. На десять років молодший, вищий і тяжчий Дюбуа міг би мати шанс програти по очках, якби не перевів цей бій у особистісну площину. Якщо Українцеві сказати щось проти його Батьківщини, та ще й згадати московію, це в момент перетворюється на дуже особисту образу. А в цьому конкретному випадку це був плювок в бік всього українського народу перед обличчям всього світу, який спостерігав за підготовкою до бою. Тому подвійна подяка Усику: за те, що ми маємо ще одного легендарного боксера - вперше в історії боксу тричі чемпіона світу, і за те, що показав, як кожен прорашист, ким і де б він не був, буде принижений. Чекаємо на вибачення перед всією Україною.
День одна тисяча двісті сорок четвертий
Після того, як у вересні 1993 року Грузія програла абхазцам, що підтримувалися московитами, битву за Сухумі, почалися етнічні чистки. Грузинське населення винищувалося і задля спасіння понад десять тисяч людей, разом з дітьми, кинулися спасатися через Сванетський перевал. А на перевалі ударили морози і пішов сніг, внаслідок чого люди, без харчів і належного одягу, почали гинути. Грузинська влада намагалася евакуювати людей самостійно, але місії були провалені. Тоді Грузія звернулася по допомогу до різних країн світу, та першою відгукнулася Україна. Попри можливість бути збитими абхазькими ППО, українські вертольоти виконували рейс за рейсом, вивозячи і живих і мертвих. Всього було врятовано сім тисяч шістсот сорок три людини. Сьогодні на одному з грузинських пунктів пропуску перебуває близько вісімдесяти українців, які були депортовані з московіі. Грузія відмовляє їм у вʼїзді, стверджуючи, що вони мають кримінальне минуле, адже були засуджені московитами. Грузинська сторона запропонувала Україні самостійно їх забирати. Це, звичайно, не Сванетський перевал. І людей своїх Україна обов’язково забере. Самостійно. Але грузинам варто памʼятати, що ті, хто забуває власну історію, приречені на її повторення. І прийдуть же до нас знову, бо, на відміну від декого, українці ніколи не втрачають людяності.
День одна тисяча двісті сорок пʼятий
Сьогодні з життя пішла ще одна рок-легенда. Оззі Озборн, один з засновників хеві-метал, лише кілька тижнів тому дав свій останній концерт і до останнього працював над альбомами. Після початку повномасштабного вторгнення московіі Осборн відкрито підтримав нас і підкреслював, що необхідно піднімати це питання і закликати світ підтримувати Україну. Підтримку таких людей важко переоцінити і ми завжди памʼятатимемо геній і людяність Оззі Озборна.
День одна тисяча двісті сорок шостий
Від початку повномасштабного вторгнення, коли я почала писати цей щоденник, я намагаюся утримуватися від критики кроків нашого уряду. Сьогодні я теж хотіла б уникнути субʼєктивних суджень та емоцій (хоча ні, не вийде), проте (в силу можливостей стримувати себе) пройдусь по фактах.
Отже, які наслідки ми вже маємо після підписання закону 12414.
Насамперед, зухвале порушення процедур при прийнятті цього так би мовити закону. І якщо на попередні порушення украінці закривали очі, тут йдеться саме про ті цінності, за які наразі ми воюємо, тож сподіватися, що це прокатить, було щонайменше наївно. Проте, це не найгірше, адже дає підстави для подання позовів до Конституційного суду, що таки дає надію на якесь розрулювання ситуації.
Внаслідок підписання НАБУ та САП (о так, у мене багато питань до їхньої діяльності, так само як до діяльності будь-якого органу чи установи в Україні) втратили свою незалежність і перетворилися на кишенькові підрозділи Генпрокуратури (скажімо чесно, не той орган, якому я б дала медальку за прозорість, чесність і відсутність корупції).
Питання перше: чому не працювати з тими, кого запідозрено у злочинах/ зраді/ співпраці з ворогом, а натомість перекреслити залпом саму ідею і суть існування антикорупційних органів?
Як наслідок, вперше від початку повномасштабної війни маємо масові протести по всій Україні. Саме та картинка, яку московити так довго намагалися намалювати, щоб розповідати направо і наліво про хунту, режим, незгоду українців з режимом і необхідність нас спасать.
Питання друге: реально сподівалися, що українці таке проковтнуть через війну і відмовляться від протестів?
На міжнародній арені ми не те щоб впали обличчям в бруд, але з розбігу влетіли у вигрібну яму. Вже маємо заяви від європейських лідерів про те, що знищення незалежності антикорупційних органів підірве шанси на євроінтеграцію, фінансування та допомогу (а це для нас смерть економічна, політична і, зрештою, фізична). І навіть якщо ми вийдемо (якимсь дивом без підтримки партнерів) з цієї війни живими, ми не будемо спроможні підняти свою економіку, адже жоден інвестор при своєму розумі не всуне голову у країну, де для вирішення будь-якого питання треба занести, дати, заплатити тощо. Будемо чесними, так вже є в нашій країні, так було всі тридцять років, так продовжувалось всі ці воєнні роки, але була якась надія на те, що колись це припиниться. Зараз у нас відібрали цю надію. В тринадцятому у нас намагалися відібрати надію на євроінтеграцію.
Питання останнє: вони точно розуміють всі наслідки, коли в країні стільки зброї? Це вам не з майданівцями з битками воювати.
