Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 24 роки мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День одна тисяча шістсот тридцять другий
Другий день в стрічці одна полякова і плач поляковни з приводу країни- концтабору. Потім якась психологиня з психологічною травмою мальчіков в трусіках, не народжених воювати. А я напередодні два відео подивилася. Одне - про те як люди на початку війни виїжджали з Маріуполя, який обстрілювався московитами. І друге - про бабусю, дідуся і онука, яких кілька днів тому керованими дронами московити вбили у будинку під Києвом. І так боляче стало від розуміння того, як дехто легко забув про те, наскільки насправді війна близька до кожного з нас. І про те, що не повинно бути задовбаних вкрай добровольців, які воюють з двадцять другого, а подекуди й з чотирнадцятого, і мальчіков в трусіках, яких мама не для концтабору ростила. Скинула на корч для хлопців. Хоча б так, аби хоч якось підтримати й допомогти.
День одна тисяча шістсот тридцять третій
Стрічка сьогодні наповнена мемами у відповідь на вкид кончених про сніг на голову. Налякати вирішили відсутністю опалення. Та пережили вже, навчені, знаємо що і як робити. Але особисто мене дуже буде гріти думка, що на болотах теж буде не солодко. Бо воно ж як: коли сам потерпаєш - то обідно, а коли потерпаєш, але кончені страждають, то й потерпіти можна. Тож відповідь наших, що від московитських НПЗ зігріємось, - то прям в точку.
День одна тисяча шістсот тридцять четвертий
Якщо не помиляюся, вже третю добу діє попередження про можливий масований обстріл. Кончені все відкладають, а значить шукають можливості зробити якнайбільшу шкоду. Сьогодні, наприклад, вбили тримісячне немовля. І від них не дочекатися співчуття - для них все українське має бути знищене. На днях потрапило на очі інтервʼю з дітьми, яких повернули з московіі. Раджу читати всім адептам «треба закінчувати війну будь-якою ціною». Почитати, уявити на цьому місці своїх дітей і подумати.
День одна тисяча шістсот тридцять пʼятий
Сьогодні кончені добили книжковий ринок на Почайній. В народі «Петрівка». Я мало зараз виїжджаю зі свого району, але щоразу болить те, як страждає Київ від війни. Колись їздила на Лукʼянівку в магазинчики навпроти метро. Зараз там нічого не залишилось. Тепер Петрівка, на якій куплено безліч книжок. Востаннє закуповувалася там перед війною - купувала доньці підручники в школу. Вже і школу закінчила, і коледж, в універ йде, а війна все триває.
День одна тисяча шістсот тридцять шостий
Подейкують, що наші фламінго не дуже ефективні останнім часом через те, що московитами застосовують літаки раннього попередження А-50, які здатні виявляти ракети і прогнозувати подальший їхній подальший рух. На нашому рахунку вже є кілька таких літаків. Сподіваюся і тих 5-7, які ще лишилися, обов’язково знайдуть спосіб знайти і знищити.
День одна тисяча шістсот тридцять сьомий
Добрі дрони нарешті долетіли до енергетичної системи мацкви. Понад десять тисяч абонентів залишилися без світла. Загалом, болотяні останнім часом постійно виють, що їм не комфортно живеться. Знаходяться навіть такі, що вирішують стати адвокатами кончених і транслюють думку «ну не треба чіпати цивільне населення». А мені здається, що прям треба. Що на кожну атаку по енергетиці України треба відповідати атаками по енергетиці болотляндіі. Було б ще добре, щоб десь подалі. Там, де зима до мінус сорока і сніг до третього поверху. Вибивати енергетичне перемирʼя треба не уіткофом з кушнером, а чіткими, планомірними дзеркальними відповідями.
День одна тисяча шістсот тридцять восьмий
Нарешті черговий обмін полоненими. Сто три українські воїни повернулися додому. Серед них військовий, який пробув у полоні девʼять років. Тільки уявіть, часом за вбивство люди отримують менші строки, ніж він за те, що захищав нас із вами. І так, це ще на згадку тим, хто забув, що наша війна триває не з двадцять другого, а з чотирнадцятого року. Скільки ж їх там ще, військових і цивільних, які утримуються московитами ще з чотирнадцятого. Нехай всі дочекаються повернення додому.
