Анастасія Левкова у свої 31 отримала «Орден мистецтв і літератури» від уряду Франції та написала першу книгу «Старшокласниця. Першокурсниця». Впродовж 10 років вона організовувала літературні заходи у мережі книгарень "Є".
Віднедавна Настя працює в Українському інституті книги. Цікавиться сучасною культурою, ведуча на кримськотатарському радіо "Хаят", пише статті на книжкову тематику та про міста, веде проект "Приватна урбаністика" у виданні Tyzhden.ua.
Живе на два міста – Київ-Львів, які однаково любить. Проте особливе місце у її серці займає Старокостянтинів, де народилася та виросла. Про дебют та подальші плани - наша розмова із гостею Starkon.сity.
Про навчання
Вчитися завжди подобалося, але багато часу присвячувала тільки тому, що було приємним. Ніколи не роблю того, що мені важко дається. Добре давалися гуманітарні предмети, їм я присвячувала багато часу, і це було не менш приємним, ніж піти на дискотеку. Натомість точні науки йшли складно, й не можу сказати, щоб сильно цим переймалася.
Оцінки мене не надто цікавили. Але було ще життя поза навчанням. І досить активне, особливо у старших класах. Напевно, це відобразилось у моїй книжці «Старшокласниця. Першокурсниця» . Походеньки на дискотеки, тусівки з друзями. В університеті, крім таких тусівок, були ще й якісь постійні культурні заходи, мандри – так воно триває і досі. Я щаслива, що студенткою жила в гуртожитку, – це був дуже цінний досвід.
В образі Мері Поппінс.
Мої батьки ніколи не казали: роби так і так, вчися добре, ти маєш досягти того-то. Просто власним прикладом показували, якою варто бути. Думаю, найцінніше, що я отримала від батьків, - це уявлення про людську порядність, позитивне ставлення до світу, до людей, до себе, відсутність заздрості та захланності, плюс прагнення і вміння "будувати на камені, а не на піску". До числа батьків я ще вношу сестру. Часом кажу, що вона зробила дві визначальні речі: навчила мене читати (і відтоді жоден день життя не минав без книжки) і розповіла, що є Бог (мені було чотири роки, і я пам’ятаю цей момент).
Щодо вчителів, то безперечний вплив мала класна керівниця Валентина Григорівна Колесник. Це людина, якій я могла розповісти все, зокрема й про закоханості. Моє відчуття історії й "духу часу" - напевно, від неї.
Вже у старших класах величезним авторитетом була вчителька німецької мови Анеля Євстафіївна Омельчук. Саме вона дала нам зрозуміти, що списувати не варто, бо яка з цього користь. Завдяки їй я зрозуміла, що байдужа до оцінок, але не байдужа до особистих якостей людей. Можливо, завдяки Анелі Євстафіївні я наблизилася до розуміння Бога.
Модеруючи розмову з французьким письменником Еріком-Емманюелем Шміттом у Львові.
Лідія Іванівна Ярохно – вчителька української мови й літератури – показала, як можна справді любити цей предмет і знатися на ньому (а це ж тепер і мій фах). Її щирість і відкритість до світу також були мені дуже близькі. Вважаю, що у вразливості, яку ми чесно показуємо, як відкриті долоні, – наша сила.
Ще одна вчителька, яку ми з однокласниками любили й поважали, – вчитель біології Леся Василівна Мала. Її манера розмови, вічні жарти заряджали гарним настроєм. Ну, і в біології завдяки їй добре орієнтуюся й досі.
Про подорожі та враження від них
Була в багатьох країнах, у деяких – через паломницькі подорожі: у Словаччині, Чехії, Угорщині, Австрії, Боснії й Герцеговині, Італії, регіоні Бургундія у Франції, Латвії, Литві, Естонії, Швеції.
На відпочинку.
В інших країнах побувала завдяки друзям, які там жили: Польща, Німеччина, Грузія, Румунія, Молдова, знову ж таки Італія і Франція. Трохи їздила ще через роботу, але в ті ж Польщу (Варшава), Німеччину (Франкфурт-на-Майні), Францію (Париж). Взагалі, я не вважаю себе великою мандрівницею, але були періоди, коли дуже кортіло подорожувати. Що цікаво – після того як відвідала кілька європейських країн, вже не так хотілося їздити за кордон.
На відпочинку.
Після Майдану взагалі не хотілося нікуди їздити, якось важко було лишати Україну, навіть ненадовго. Я багато мандрувала й Україною – і це не менш цікаво, ніж закордоном.
Про Старокостянтинів
На сьогодні, побувавши у різних містах України, можу сказати, що серед районних центрів Старокостянтинів – досить розвинене місто. Проте у мене дуже неоднозначні стосунки з рідним містом – і це відобразилось у моєму блозі в рубриці «Приватна урбаністика», який багато хто зі старконівців розкритикував, але багато хто й захоплювався. А я просто була щирою. Мій метод - зізнаватися у відчуттях, щоб разом зі співрозмовником (читачем) могти поміркувати над чимось важливим для всіх, не тільки для мене. Я думаю, було стільки невдоволення тому, що Старкостянтинів надто незвичний до розмов про себе самого, до погляду ззовні.
Розмовляючи про міста та літературу під час Місяця авторських читань у Львові.
Я завжди любила великі міста і тільки у великому місті почуваюся комфортно. Проте, крім розміру, є ще одна річ, через яку я не можу довго лишатися в Старконі: брак спілкування за інтересами, брак культурного життя – театрів, книгарень, культурних заходів, а це те, чим я дихаю. Це проблема не лише Старкона – у багатьох малих містах України все ще гірше.
Про натхнення
Коли читаю книжки інших авторів, слухаю лекції, дивлюсь на картини, то знаходжу якісь зачіпки, довкола яких можна розкручувати інші сюжети. Але мене також надихає буденність. Іноді сидиш на стільчику в кухні, п’єш чай, дивлячись на каштан за вікном, або йдеш на базар – і свідомість видає щось таке, що може стати сюжетом у книжці.
З книжкою про Любомира Гузара.
Я згадала про базар невипадково: люблю побут – консервацію, прання, щосезонне генеральне прибирання… Втім, побут я люблю в обмеженій кількості – якби був тільки він, то завила б від нудьги. Правильна пропорція побуту й культури – ось що надихає.
Про книгарню «Є» та Інститут книги
У Книгарні «Є» я працювала з першого дня її існування, починала ще студенткою. Організовувала презентації книжок, зустрічі з письменниками, літературні читання тощо, спершу в Києві, потім у Львові. Книгарні «Є» я завдячую всім: творчою і професійною самореалізацією, душевним спокоєм, фінансовою стабільністю, безліччю цікавих знайомств і просто знанням книжок, які виходять в Україні.
На презентації Українського інституту книги під час Форуму видавців у Львові
Проте працювати на одному місці теж недобре. З’явився Український інститут книги (УІК) – установа при Міністерстві культури України. Я давно захоплювалась тим, як схожа інституція працює у Польщі, і мріяла, щоб така ж з’явилась і в нас. Тому, коли перша директорка УІКу Тетяна Терен запропонувала стати її заступницею, я, попри нижчу зарплату, все ж погодилася. Плекаю надію, що нам вдасться зробити хороші речі для всієї книжкової галузі в Україні.
Про книги
Читаю багато і з дитинства. Якщо раніше це було суто захопленням, то тепер стало професійною необхідністю. Є речі, які я, може, й не взялась би читати з власного бажання, але мушу – щоб знати, які тенденції в сучасній літературі. Проте читання, ставши професійним завданням, не перестало бути захопленням.
Модеруючи розмову з чеським письменником Їржі Гаїчеком під час Книжкового Арсеналу в Києві.
Не можу рекомендувати для когось читати щось доти, доки не дізнаюся, кому саме рекомендую. Маю знати, що ця людина читала перед тим, що їй подобається, що ні. Література така різна, і людські смаки теж.
Хоча все ж таки зараз пораджу книжку, яка, вважаю, може бути цікавою багатьом українцям незалежно від смаків. Це «Точка нуль» Артема Чеха. Артем був мобілізований і 10 місяців провів у лавах Збройних Сил.
Це людина, яка ніколи не пов’язала би своє життя з військовою справою, якби не війна. У коротких есе автор (він і до війни писав і видавав книжки) описує своє перебування там.
Побут, відчуття, думки, різні ситуації, що виникають… За 10 місяців служби змінюється все: ставлення до оточуючих, до зброї, до життя у мирних містах, до власної країни. Настає чистота сприйняття. Я думаю, що це одна з найважливіших книжок в Україні за останні три роки.
Про власну книжку «Старшокласниця. Першокурсниця»
На початку 2010-х був період, коли я часом думала: шкода, що спалила свої підліткові щоденники, – з них вийшла б цікава книжка для підлітків. А у 2015-му мене раптом осяяло: а що заважає мені написати ці щоденники знову? Мені здавалося, я маю чим поділитися з підлітками.
Книжка не повністю автобіографічна. У щоденниковому жанрі складно втримати увагу читача, потрібен сюжет. Мені було потрібно, аби весь час щось відбувалося, причому як в особистій сфері, так і у шкільному житті. Для того, щоб наситити книжку якимись цікавими деталями, робила опитування у Фейсбуці. Але крім завдання – написати цікаву, насичену подіями книжку, я мала ще одну мету – написати таку книжку, в якій кожен українець трохи впізнав би себе і свою школу.
Презентація книжки в Києві.
Одна з головних ідей у «Старшокласниці. Першокурсниці» – це потреба улюбленої справи. Але підлітки, часто обирають професію не за принципом "що мені подобається?", а за принципом "що зараз престижно?", обманюючи самих себе, мовляв, "а мені це цікаво. Я також дуже помилялася! В 11-му класі, коли вирішила вступати на політологію, вважаючи, що мені це цікаво. Через півтора року стало ясно, що мене це взагалі не цікавить. Моє - це філологія. Але коли ми школярі у маленькому місті, нам здається, що українська філологія – це шлях винятково до вчителювання. В університеті я вже зрозуміла, що це не так.
Ще одна річ, яку хотіла показати, – це підліткові закоханості й драми. Я думаю, що випадок, описаний у книжці, – це випадок багатьох. Взагалі, завжди, коли ми у когось закохані, то найбільша інтрига для нас полягає в тому, чи можна любити когось іншого.
У книжці я також хотіла показати нездоровість мовної ситуації в Україні, брак культурного життя у провінції (єдине місце, куди можуть ходити підлітки у позанавчальний час, – це дискотеки або ще святкування Дня міста чи Дня незалежності і алкорозваги під час і після цього), фальшиві цінності (оцінки, грамоти, призові місця в олімпіадах тощо), якими живуть у шкільному середовищі. Усе це – типові речі для всієї України, тому в романі жодного разу не названо місто, в якому все відбувається, – щоб людина з Павлограда, Тульчина, Світловодська чи Сміли відчула, що цей роман – про неї та про її місто.
Наразі книжка потрапила у фінал (короткий список) Премії "Книга року BBC-2017" (у номінації "Дитяча книга року").
Про плани на майбутнє
Наразі працюю над новою книгою. Уже повністю бачу сюжет, з усіма перипетіями та ідеями. Лишається сісти й написати. Але перед тим варто провести «польові дослідження»: поїхати в регіон, про який пишу, відчути на власній шкірі той клімат, поспілкуватися з тамтешніми людьми, набратися того діалекту, бо персонажі мають говорити діалектом, інакше буде неправдоподібно.
Презентація книжки в Сумах.
Взагалі, я люблю «копáти» тему, на яку пишу. Якщо моя героїня виросла поряд із мусульманами, то я переконана, що маю прочитати Коран і іншу спеціальну літературу. До «Старшокласниці. Першокурсниці» я писала інші повісті, але жодної не завершила. Не знаю, як вийде з цим романом, – дуже хотілось би його написати, і так, щоб він вийшов читабельним.
