Ще з дитинства до братів Кірєєвих у селі на Хмельниччині, де народилися і проживали хлопці, причепилося прізвисько москалі. Все пішло від батька, росіянина за національністю, який приїхав в Україну за коханою, і прожив тут свої найкращі роки.
Словом, уся родина Кірєєвих, включаючи від роду сельчанку Марію, дружину Олега та матір двох синів Олександра та Івана, були москалями.
Називали їх так без всякого дурного помислу, просто у селі зазвичай прізвиська чіпляються до родин швидко – хтось Крючок, а інші Рибаки, до прикладу.
Молодший Олександр сприймав те спокійно, а ось старший Іван дуже гнівався, хоч називали їх так за багато років до війни, коли українцям лише почало розвиднюватися єство справжніх руських.
Тож на свята старший син Олександр Кірєєв по юності чіпляв на хату жовто-блакитний прапор і одягав вишиванку, яку Марія, знатна у селі майстриня, вишила і синам своїм, і племінникам, і похресникам.
А після школи Сашко вступив до Львівського вищого військового училища, бо мав лідерські якості та хист керувати. Але серед вузів обирав лише захід України, мовляв, подалі від московії.
Роботи тут було йой як багато і хтось мусів батькам допомагати.
Невдовзі Іван вивчився на комбайнера, мав працьовиту вдачу та золоті руки, то ж деінде роботи йому шукати не довелося – у рідному селі, в агропідприємстві, заробляв непогано. Тут знайшов і свою долю - у 20 років вже одружився, а у 26 вже мав, як жартувала дружина Ольга, цілу футбольну команду – один по одному народила вони Івану на радість трьох синочків: двох близнюків - Віктора та Максима, а згодом і Тарасика.
Старший Олександр навідувався до батьків не часто. Після закінчення військового вузу його кар’єра стрімко пішла уверх. Все ніби складалося так, як він хотів – керувати де і було ким.
Коли перший раз привіз до села дружину Інну, доньку командира частини, де служив його заступником, розчарувався. І у батьках, і у молодшому братові, і взагалі у їхньому житті: в хлівах свині, дві корови, все подвір’я у курячому посліді і купи мух над тим усім.
Мати Марія того вечора виплакалася у куточку, але син таки залишився. Ні, не у батьківській хаті, а у брата – в найкращій кімнаті нового будинку, який тільки но звів Іван.
- А як діти підуть? - дорікала далі Олександру Інна, - я їх що, у цю затхлість та багно привезу?
- То позвемо моїх до себе, - обізвався тоді Сашко.
- Щоб і в нас коровами тхнуло? – аж відсахнулася від такої пропозиції дружина.
Погостювали тоді вони два дні та й чимдуж на Львівщину, де служив і жив Олександр. От і виходило – ні подружжя старшого Кірєєва до села носа не показувало, ні батькам та молодшому брату їхати на гостини зась. Так і жили. Добре, що є мобільні телефони.
Олександр раз на два тижні справно телефонував батькам, виголошував якість патріотичні гасла, розповідав, як їздить з дружиною по за кордонах.
А Марії, яка тужила за сином, було й все одно на ту хвальковиту мову, аби лиш голос дитини знову почути!
А згодом їхній Сашко подався у політику. Казав, осторонь долі держави стояти не може. Проте й багатіти небайдужий патріот став швидше, а згодом пішов у бізнес і армію зовсім покинув. Та не просто покинув, отримав хороше звання, і на пенсію вийшов по інвалідності. Як похвалився про те батькам, мати побіліла.
Кричала у слухавку: «Синочку, ти захворів?!» Він лише розсміявся на ту материнську тривогу.
- Ну хоч ти, мене розумієш? – запитав у батька.
- Ні, не розумію, - спокійно відповів Олег Кірєєв.
Була та розмова у 2014 році, коли перші сільські хлопці збиралися воювати на схід.
Попросився й Іван, та не взяли – не хотіли з села відпускати кращого комбайнера.
Минули роки, брати між собою не спілкувалися.
- Про що тобі говорити з тим селюком? - якось заявила Інна.
- Твоя правда, москаль та й годі! – відізвався, попиваючи пиво у турецькому готелі, Олександр.
А у 2022 році до всіх прийшла велика війна. Двох братів Кірєєвих вона застала у різних куточках світу. Перед самим повномасштабним вторгненням старший Олександр виїхав з сім’єю, дружиною та донечкою Алісою, у Францію. Спродав частину надбаної нерухомісті, і купив там невеличку квартиру.
А у лютого 2022, через день після початку того лиха, таки зателефонував брату.
- Привіт, ти де?
- Так у черзі!
- За цукром чи сіллю? – наче насміхаючись, запитав старший.
- У військомат, на війну піду! – й собі щиро розмівся Іван.
- Зовсім дурний, виїжджати треба, нічого хорошого в Україні вже не буде. Нічого «ловити»!
- Це ти так вирішив? - розізлився на старшого брата Іван.
- Дурень, у тебе ж троє дітей, навіщо пхаєш носа куди не просять?
-То хоч сім’ю вивези!
- Куди?
- Ну, тут на що грошенят вистачить, але у мене місця немає!
- Зрозуміло, патріоте!- лише вигукнув спересердя Іван та кинув слухавку.
Від тоді брати більше й не розмовляють.
Батько сивіє, а мати Марія усе молиться. Просить Бога за двох синів, хоч один під Енергодаром, а інший п’є коктель на березі моря.
Обіймає порепаними руками свох онучат і мріє побачити ще одну – дівчинку Алісу. Та коли з нею зустрінуться і чи буде те щастя, лише Всевишній знає…
Але найбільше просить Господа, щоб дав українцям жаданої перемоги та справедливого миру і усі сини, котрих мами чекають, повернулися додому живими та здоровими.
