Не варто боятися книг про війну. Насправді вони не про вибухи та відчай. Вони про будні, життя між тривогами і оптимістичні думки українців, які чекають Перемоги. На правду - від них неможливо відірватися, вони наче терапія, бо написані мовою, яка дуже близька кожному з нас...
Ця книга української письменниці Ольги Карі, яка зустріла повномасштабну війну в Києві, є ніби щоденником з елементами есею. Авторка щодня нотувала буденність. Історії прості: вилазки в магазини, розмови з рідними, існування в коридорі на тлі великого горя. Головна героїня — звичайнісінька жінки в Києві. Вона не має іншого досвіду — проживання війни на лінії фронту чи в бліндажі. Втім Ольга Карі вважає, що будь-який досвід, зокрема й тих, хто перебув бої під столицею чи будь-де інде в підвалах, коридорах, в обіймах із дітьми чи котами, має бути зафіксований і почутий.
«Життя посеред життя» є також логічним продовженням попередніх книг авторки «Рибка дядечка Завена» про Вірменію та «Компот із патисонів» про життя в 90-ті роки. Попередні книги змальовували пересічних людей та пересічні сюжети, власне, показуючи людину посеред того самого життя.
Це книга про війну в серцях українців. І хто вже прочитав «Драбину», мають одне серйозне попередження-застереження: якщо ви відкриєте книжку, з думкою трішки почитати, то є велика імовірність, що вам не захочеться закривати книжку поки не прочитаєте до кінця. Тож нічого не плануйте і занурюйтесь у чуттєвий, життєвий, близький багатьом із нас світ історій Євгенії Кузнєцової.
Книга про молодого чоловіка Толіка,який щойно здійснив головну мрію свого життя: купив будинок, де все буде так, як хоче лише він, та ще й у чотирьох тисячах кілометрів від усієї своєї надокучливої родини. Однак війна перевернула все, і на голову йому звалилась рідня: мама, одноногий дядько, далека родичка зі своїм слинявим песиком, сестра з депресивною подругою і навіть котячі свекруха й невістка.
Школярі люблять канікули. Самий час для подорожей, відпочинку і для свободи. Так було завжди, однак лише не цього разу. Ще десь тиждень потому Віра поверталася з мамою зі школи й голосно сміялися, а сьогодні – повномасштабна війна. І доводиться усій родині – разом із маленьким братиком та лялькою – спускатися раз за разом до підвалу власної багатоповерхівки. До сховища, аби заховатися від обстрілів. І мама все частіше плаче...
Дитяча письменницяв змальовує щемливу, пронизливу історію дівчини Віри. Й разом з тим – дає віру та надію на краще, вчить шукати в собі внутрішнє світло й внутрішню силу.
Автор книжки народився та виріс у Маріуполі, навчався в Донецьку, а після окупації міста в 2014-му переїхав до Києва. У березні вирішив їхати до Маріуполя, щоб врятувати маму та сестру з родиною.
Книжка розповідає про цю відчайдушну подорож: про людей, які траплялися на шляху, різноманітні дороги, міста та містечка, перетворені росіянами на руїни. Поїздка тривала тиждень. За цей час автор не встиг нікого вивезти, але дивом врятувався з полону та повернувся на підконтрольну Україні територію.
Валерій Пузік — письменник, режисер, ветеран, а нині знову військовий ЗСУ. Його нова книга — це збірка писаних чи уявних листів до сина та дружини, нотаток про теперішню війну та спогадів про долютневу, яку, зауважує автор, добре означали словом «там». Тепер «там» — повсюдне. Й автор, який не обирав цього життя, стає на захист країни, сина, дружини й улюбленої книгарні свого малого, прохаючи себе продовжувати писати.
