Весняний ранок не видавав гарної погоди.
- Скільки тій зимі ще тут моститися? – нахмуривши брови, заглядала у вікно Зіна.
- А то уже не наша парафія. Он у нього питай,- підняв палець у гору заспаний Семен Миколайович.- Тай чого хочеш, жінко, дровець достатньо, хата тепла! Це не як оно у Деркачів - розтопити нічим.
У сусідів, від яких Свірчуки відгородилися високою ошатною огорожою, і дійсно була скрута. Ганна з двома дітками мерзли у невеликій хатині, а чоловік Петро все більше заглядав у чарку.
У Свірчуків натомість діти вже повиростали-повлаштовувалися. Дві дочки із зятями ще на початку війни виїхали у Львів. А потім з онуками донечки подалися від війни ще далі –до Польщі. А зяті бізнесом зайнялися…
- Чув, Петру вже повістку вручили! Комісію проходить,- у вуса посміхнувся Семен, якому було вже за 60.
- Ох і важко буде Ані…Ох і важко! – причитала Зінаїда, натомість на допомогу сусідці не йшла і дровами не ділилася.
- Ага, щас, самим потрібно – якось видала на вулиці сельчанкам, -зараз війна, не знати що завтра буде. Та й зима ця клята ніяк не закінчується!
Через тиждень зателефонував староста.
- Зіно, тут пересенці з Миколаєва приїхали, хороша сім’я лікарів. В тебе ж місце в хаті є? Нехай поживуть тиждень-другий, а там я щось для них із житлом та роботою придумаю.
- Ти що, Дмитровичу, я ж дітей чекаю, вони вже у Польщі нудьгують, повертатися хочуть. Нє, шукай іншу хату.
А чоловікові, що саме обідав у просторій кухні, каже:
- Ти ба, якихось циганів миколаївських хотів нам підсунути. Сели у себе в городській квартирі!
Лише кивав на ту мову Семен. Жінка у нього завжди права, навіть якщо й неправа. З нею не посперечаєшся.
А другого дня вийшла Зінаїда до хвіртки і бачить: чужі люди до хати Деркачів з автомобіля речі переносять.
-От бідота до бідоти тулиться! – аж сплеснула в долоні.
Перше тепло загріло у вікно. Вже куртку розстебнути можна. На подвір’ї у Деркачів діти сміються, у квача грають.
- Де вони там всі умістилися? Рукавичка чи що?
Петро з літнім, але дужим високим чоловіком дрова колять.
- Ти ба, сьогодні без чарки!? –із злістю чи то запитує, чи констатує Зінаїда.
А через кілька днів на сусідському подвір’ї шашлики cмажать. Петра до війська випроводжають. І Зіна б досусідів пішла, та не кличуть.
Щебече усміхнена Анна до двох жінок миколаївських. Одна із них старша, мабуть, мати, а інша – молоденька, донька -тендітна, миловидна.
У селі вже знають: тепер у них нова лікарка: Жанна Вікторівна. І Анну, медсестру за освітою, до амбулаторії покликали. При роботі тепер. І так біля Деркачів староста бігає! Вікна у хаті замінили, дровець привезли.
- От тобі й цигани миколаївські! – каже сусідці з іншого боку хати Зіна.
Раптом у квітні Семену погано зробилося. Прийшов з роботи, червоний став як рак і труситься… А потім свідомість втратив.
В чому була кинулася Зіна до Анни Деркач.
- Лікарка твоя є? Семен вмирає.
Побігла Жанна до сусідньої хати. Надала першу допомогу. Викликала «швидку». Врятувала. У лікарні сказали – інфаркт, ще б кілька хвилин… і все.
Залишилася Зіна у хаті одна. Чоловік в лікарні. Діти далеко. Телефонують один раз на два тижні, а може й рідше. П’ять пустих кімнат з килимами та меблями. Хоч вовком вий. І за високою огорожею не видно, як світяться вікна у маленькій хатині Деркачів. Миколаївці від них уже з’їхали. Їм відомче житло виділили, але часто Анну з дітьми, яка чекає з війни чоловіка, навідують, як можуть підтримують.
Напекла Зіна пиріжків і постукала у двері сусідів.
- Зіно! – з порогу обняла сусідку Анна, - як добре що ти зібралася та прийшла. А то живемо ж поруч, а не бачимося. Чай пити будемо?
