Світлана Максимівна жила у невеликому районному центрі, недалеко від військової частини. У мирному житті це не означало геть нічого, окрім цікавого споглядання за молодими та старшими військовими, які час від часу проходили мимо її дому...
Чоловіка втратила п’ять років тому. Помер від раку, не доживши до їхнього золотого весілля, на яке планувала з’їхатися уся родина. Втім, і родини було у Максимівни не так багато – донька Вікторія з чоловіком та двома дітками, які давно перебралися у столицю, сестра Оксана, теж уже вдова, яка проживала у іншій частині містечка, та родичі чоловіка, що мешкали у селі за 40 кілометрів.
Через місяць після початку війни дочка закомандувала їхати до Німеччини. На Київ тоді летіло багато, діти боялися, молодший дворічний Святослав навіть говорити перестав, хоч до цього уже розмовляв реченнями.
Тож разом з подругою та дітьми Віка подалася за кордон. Максимівна дуже хвилювалася з того приводу, проте, коли дізналася, як добре донька влаштувалася, трохи заспокоїлася. Втім, почала переживати за їхнє сімейне щастя: зять Сергій залишився у Києві сам.
Отож дні сімдесятирічної пенсіонерки проходили у хвилюваннях та телефонних дзвінках. Сумувала за онуками, спілкувалася з донькою, сестрою, а іноді із зятем, та від того не відчувала себе менш одинокою.
Фото ілюстраційне
А невдовзі почало прилітати зовсім поруч з домом жінки. Хату та льох трясло, кіт Кіндрат пропадав після ударів на кілька днів, а донька у німецькому містечку сходила з розуму через хвилювання за маму.
Після чергової ракетної атаки Вікторія просто кричала у слухавку: «Я купляю тобі білет і їдеш до нас!»
Спочатку Максимівна пообіцяла їй, що на деякий час поїде до родичів чоловіка у село. Вони, мовляв, кликали, та й допомога по господарству буде, доки руки ще щось роблять.
Так і сталося. Кілька місяців жінка гостювала у селі. Допомагала великій родині брата покійного чоловіка, разом зі старими і малими переживала ракетні удари, але коли уламки впали на полі за 10 метрів від хати, Світлана повернулася додому, а донька знову почала бити тривогу та переконувати маму їхати до Німеччини.
Було це у травні, коли на п'яти сотках Світланчиної ділянки зазеленіла городина.
Фото ілюстраційне
- Доцю, а як я те усе покину? Воно ж заросте! А кота куди? А як я доберуся? Стара уже, та й не їздила по тих за кордонах ніколи!
- Города свого і кота доручиш тітці. І доберешся якось, ти у мене ще ого-го, старіші їдуть! – строго відказала Віка і поставила на тих маминих умовляннях велику крапку.
Тож одного літнього дня, після повернення до рідної хати, Максимівна таки наважилася їхати до доньки. Перед тим чи то від хвилювання, чи з іншої причини, захворіла. Тиск підскочив, тож лежала у пустій хаті кілька днів. І коли за вікнами гула сирена, а сусіди ховалися по підвалах, зрозуміла – з рідними вкупці таки краще, та й за онуками дуже скучила.
Склала нехитру валізку, передала кота сестрі і зі словами «Я не на довго», вирушила у дорогу.
Дві доби жінка добрилася до німецького містечка, де у двох кімнатах будинку мешкали донька з Соломійкою та Святославом і кума з сином Назарчиком.
Надивилася дорогою всякого. У «бусику» їхали дійсно ще старші за неї люди. Були серед них й такі, що добиралися у Німеччину майже без речей. Розповідали страшні історії, як вибралися з пекла, тікаючи від вибухів.
За вікном поступово змінювалися краєвиди, і скоро українська земля залишалася позаду. Обабіч летіли доглянуті чужі поля, а у містах – готичні сірі собори, охайні газони, чисті кафе, біля яких усміхнені люди не поспішаючи пили каву та читали газети.
- Коли я останній раз газети чи книги читала? – подумала Максимівна і розмріялася - оце вже начитаюся!
Рідні зустріли маму та бабусю обіймами і риданнями від щастя. Донька раз за разом хапала Макcимівну за плечі так, ніби всоте перевпевнювалася: вона вже тут і жива-здорова. А онуки веселою пташиною мовою розповідали про усе на світі.
Але кожна їхня історія про дивовижний чужий світ закінчувалася запитанням бабусі: то де ж краще - тут чи вдома? «Вдома, звісно!», - чесно відповідали діти.
Місця у двох кімнатах ошатного будинку, де разом з німецькими господарями проживала донька з подругою та дітьми, для Світлани не було. Але житло їй знайшли зовсім поруч, через паркан.
У містечку на півдні Німеччини, за 40 кілометрів від Франції, було чимало районів з приватними будинками. В одному з таких і оселилася дев'ять місяців тому Вікторія. А кімнату для мами знайшла випадково, по знайомству. До сусідки – фрау Ханни – ходив бойфренд Петро. Якось, почувши українську мову, чоловік розговорився з Вікою. Виявилося, він з Одеси і тут проживає все п’ять років. Працював Петро у приватній пекарні, тож часто заходив до земляків зі свіжим німецьким хлібом. Той хліб був по-своєму смачним, хоч і не дуже схожим на український. Тож Петро і попросив Ханну поселити у своєму будинку Максимівну.
Ханні було 45 років. Вона почувала себе молодою, красивою і дуже хотіла дітей. Мабуть тому увесь будинок був заставлений фігурками рожевощоких янголят, а з картин на стінах сміялися хлопчики та дівчатка.
Біженку з України німкеня прийняла з широкою посмішкою та стриманою гостинністю. Показала кімнату, кухню, двір із садом та трохи порозшим чагарниками газоном, де можна відпочити у гамаку або в кріслі за книжкою чи кавою.
Спочатку Максимівна засумувала, що житиме окремо від рідних. Та донька швидко заспокоїла маму: мовляв, увесь день будеш бавитися з онуками, а до Ханни лише переночувати ходитимеш.
І справді, бабуся багато часу проводила з Ангелінкою та Святиком. Діти водили її у парк та на дитячі майданчики, де можна було доволі набігатися і погратися.
На вихідні Максимівна вирішила пригостити Ханну та Петра українським борщем та варениками. Справа то була не з легких, бо у маркетах Максимівна усе не могла знайти потрібного м’яса та овочів. Навіть тісто, яке охайно замішувала на чужій кухні, було зовсім іншим - цупкішим, нееластичним. Проте з усіма труднощами вечеря вдалася на славу. Із привезеним з України салом присутні – Віка з подругою і дітьми та Ханна з Петром - з’їли 5 літрів борщу та майже усі вареники з картоплею та капустою.
Потім були дні прогулянок по старовинному та красивому місту. Вони заходили у собори, їли морозиво та пили каву, купляли Максимівні нові речі у магазинах.
А тим часом сама Максимівна думала про город та про те, як жовтіють там огірки, дозрівають помідори, а з ними піднімається уверх великий бур’ян.
Ночами вона чула м’явчання схудлого без неї Кіндрата і прокидалася від повітряної тривоги, якої тут не було.
Якось вона попросила Ханну дозволити прибрати бур’яни з газону та у садку.
Фрау спочатку зрозуміла це прохання як настанову поприбирати на власному подвір’ї і пообіцяла викликати працівників для облаштування двору. Але згодом Петро їй пояснив, що Світлана сама хоче попрацювати.
- Розумієш, це приносить їй задоволення так, як тобі займатися йогою! – як останній аргумент, сказав він.
- О, йога! - Ханна здивувалася, але знайшла у гаражі необхідний садовий інструмент і разом з новенькими рукавичками та посмішкою віддала Максимівні.
Жінка із бувалим завзяттям почала обробляти чужу землю. Той глинистий грунт не одразу піддався її рукам. Він не розсипався як чорнозем, був незвичайним, як і усе, з чим тут зіткнулася українка. Втім, робота йшла, і до вечора газон став привабливим, а на клумбах з’явився зроблений раніше рельєф та поcаджені рослини.
А вранці наступного дня жінка почула легкий стукіт у двері своєї кімнати.
На порозі стояла фрау Ханна з великою тацею в руках, на якій разом з вазою та великою пурпуровою трояндою стояв сніданок: яйця, вівсянка і ще щось яскраве у глибокій мисці.
Максимівна аж злякалася від таких гостинців. Розвела ніяково руками, а Ханна поставила тацю і зі своєю фірмовою усмішкою подякувала господині за прибраний двір. Принаймні, так здалося жінці, яка з німецької знала лише кілька слів.
Помаранчевий суп Світлані сподобався. Тепленький, кремовий, він нагадав їй дитинство та бабусину гарбузяну кашу. Тож коли прийшов Петро, вона попросила його подякувати господині за чудовий сніданок.
- О, я люблю гарбуз, він дуже, дуже корисний! Роблю з нього ще пиріг та пудинг, -розповіла Максимівні через перекладача Петра Ханна.
А коли українська пенсіонерка побачила, скільки коштує шматочок гарбуза у німецькому супермаркеті, знову попросила Петра, аби запитав фрау, чи може вона у дворі попід красивим парканом висадити гарбузи.
Фрау знову здивувалася, але дозволила. Коли з-під глинястої землі з’явилися перші ростки, Ханна сфотографувала їх на свій айфон.
Посадили городину пізно – разом з гарбузами Максимівна висадила ще кілька кущів перців, баклажанів та томатів, садженці яких виростила з насіння, - тож наприкінці літа все ще було зеленим.
Але фрау неймовірно раділа імпровізованому городу. Щотижня робила фото, чим дивувала тепер вже українку.
Минав час. Максимівна з’їздила на екскурсію до Франції, доскочу натішилася онуками, навчилася нікуди не поспішати і пити каву на Ханниному подвірї і … засумувала.
Засумувала відчайдушно за своїм пустим домом!
- Мамо, ну ти що? Хіба ж тобі тут погано?
- Доню, добре, але ти знаєш, що таке запах дому? Може ти ще молода, тобі ще ніколи те помічати? А я я уже не можу. Відправ мене додому!
- Так ти ж там сама, хіба самотність - то краще?
- Сама, і плачу ночами, і тривоги гудуть, і буває, ракети та ті «шахеди» летять, але я тут вже не можу!
- Ну чому?
- Не знаю.
Ще місяць чи півтори, доки німецькі гарбузи не стали яскраво помаранчеві, а у томатів не почервоніли боки, Максимівна жила у Ханни і тішилася рідними, а потім почала збиратися в дорогу.
- Мамо ну зупинися, ти нам потрібна! – просила Вікторія.
- Доню, більше не можу. А ти хіба додому не хочеш? В тебе ж там чоловік, робота...
- Правду кажучи, хочу, але ти була моєю останньою ниточкою. А ось ти поїдеш і…
- Розумієш, Віко, так, в Україні тяжко, але ти там знаєш, для чого потрібен. А тут і не в гостях, і не вдома. Вірно кажуть: де родився, там і згодився.
Проводжали Максимівною не лише рідні, а й Ханна з Петром та інші сусіди. Навіть на очах спокійної фрау були сльози. Вона подарувала Максимівні альбом з фотокартками гарбузів, перцю та томатів на усіх рівнях їхнього росту та достигання. Світлана не дуже зрозуміла того подарунку, але все одно зраділа – добра згадка про хороших людей часто зігріває краще простирадла.
Дорога була нелегкою, проте збігла так швидко, що Максимівна й не помітила, як через добу забирала у сестри свого кота. Кіндрат помітно погладшав і навіть не поспішав кидатися до рук господині.
- Повернулася таки, - простягнула обійми настріч сестра Антоніна. - А ми з котиком тебе під час тривог у підвалі часто згадували.
- Сестричко, а давай жити разом! – усміхнувшись, запропонувала Максимівна.
Через два місяці донька Світлани Вікторія разом з дітьми повернулся до України. А зять Сергій мобілізувався і пішов служити.
Перше, що зробила киянка, переступивши поріг квартири, ввібрала носом повітря. Вона шукала запах дому, про який говорила мама. І таки знайшла. Так, квартира дійсно пахла по-особливому рідно.
- Тут я точно на своєму місці! – подумала Віка.
