Володимир Часковський – офіцер капеланської служби 7 бригади тактичної авіації імені Петра Франка, священик Української Греко-Католицької Церкви. Свій шлях у війську священнослужитель розпочав під час повномасштабної війни, коли з осені 2022 року в Україні офіційно запрацював інститут капеланства.
В інтерв’ю Starkon.city отець Володимир розповів про капеланське призначення, службу у війську, та про те, де черпати сили і як не зневіритись під час війни.
Володимире, як Ви прийшли до Бога?
- О, то насправді цікава історія. Уявіть собі хлопця з села на Тернопільщині. З релігійної сім’ї звісно, бо на Галичині це класична річ. Успішного учня, який вчиться грати на баяні, співає у хорі й думає вступати до музичного училища. Але життєвий шлях уже визначено…
На території нашого села був реколекційний духовний центр, там працював мій батько, а я інколи бував у нього. Одного разу до Центру приїхав єпископ Михаїл Колтун. Тепер він є опікуном усіх військових капеланів, а тоді був очільником єпархії, на території якої знаходилось наше село.
Батько підвів мене до єпископа, йому так хотілося, щоб я отримав благословення святійшого. А єпископ мене – сільського хлопця, який любив поганяти у футбол і збирати гриби у лісі - раптом запитав: «Може, ти будеш священником?»
Я, звісно, щонеділі ходив з батьками до церкви, розумів хто такий священник, але щоб відповіла, на вашу думку, 10-річна дитина? Звісно, я тоді сказав «ні» та побіг бавитися далі. Але через Михаїла Колтуна до мене говорив Бог!
Слова єпископа вже ніколи не вилітали з моєї голови. Я закінчив школу із золотою медаллю і прийшов вступати у семінарію. Та виявилося, здійснити це не так просто! Там був конкурс, і знаєте, я не пройшов! Тоді вступив до агротехнічного інституту, де провчився рік. Втім, вирішив: я знову буду вступати у семінарію. Хотів довести собі, що зможу, що це моя дорога. І цього разу все вийшло! Тепер, після 14 років служіння, зрозумів: у житті не буває випадковостей. І та зустріч з єпископом була Божим провидінням.
По закінченню семінарії отримав призначення на Хмельниччину, до Полонного, де будував храм Української греко-католицької церкви, мав парафію, і служив там священником, доки не почалася широкомасштабна війна.
А як розпочався Ваш шлях до капеланства?
- Це була довга дорога. Розпочалася вона ще до 2022 року, коли я був дотичний до волонтерства, збирав разом з парафіянами гуманітарні вантажі на схід, з іншими священнослужителями проходив вишколи по військовому капеланству, бо у кожній парафії були військові, які потребували духовної допомоги.
А з початку повномасштабного вторгнення, коли усі ми прагнули бути корисними, а священники отримали офіційний мандат у військо, я розпочав повноцінну службу військового капелана.
Як для Вас взагалі почалася війна?
- Знаєте, які перші слова почув у день початку війни? Зателефонували мої колеги з Тернополя і повідомили: «Почалася війна! Старокостянтинів бомблять!» Мені видається, чи насправді ті слова теж мали значення для моєї долі?
Ми вирішили, що дружина з донечками на деякий час поїде за кордон. Та розлука з рідними, поява більшого часу, прагнення бути корисним стали поштовхом піти до війська. А далі я отримав пропозицію стати капеланом 7 бригади тактичної авіації імені Петра Франка.
Наше місто було для Вас незнайомим? І хто першим зустрів Вас у Старокостянтинові?
- Чому ж незнайомим? Ще до війни я кілька разів бував у Старокостянтинові. Коли навчався у семінарії, приїжджав сюди розбудовувати греко-католицький храм, а потім бував тут з духовними місіями, допомагав священнику проводити богослужіння у часі свят.
Коли приїхав уперше, пам’ятаю, як вразив мене гул літаків. Тепер, звісно, як справжній житель міста, навпаки, без того шуму вже не можу. Коли я не у Старокостянтинові, здається щось не так, дуже тихо!
А перший, з ким я тут зустрівся, був командир бригади Євген Булацик. До речі, саме після спілкування з ним я остаточно визначився, що тут служитиму. Євген Богданович – високодуховна людина. Мені імпонують його людські цінності та переконання.
А у військовому колективі Вас прийняли одразу?
- Ні, і мені, і військовим бригади на те потрібний був час. Освоювався на новому місці поступово, тим паче спочатку ще їздив служити у парафію, доки не знайшли нового священника. Був момент якоїсь звички, симпатії.
Розумієте, капелан і священнослужитель у храмі – це зовсім різні місії. До церкви люди йдуть самі, вони обрали віру, обрали духовного наставника, з яким мають близькі дружні стосунки. У війську служать віряни різних конфесій, і капелан має знайти підхід до кожного – і до православного, і католика, і до мусульманина. А є й чимало не віруючих. І тут ти маєш іти до людей сам, підтримати і зрозуміти кожного.
Крім того, воєнний порядок – особливий. Це субординація, наказ. Спочатку мені навіть здавалося, що військові не розуміли навіщо я тут. Було, звісно, хвилювання, визначення своєї ролі. Та капеланство стало для мене новим викликом, і я навіть сам собі зауважив: знову будую свій храм. Тепер у війську. Мабуть, то моє призначення таке – створювати.
Влився у військовий колектив молодшим лейтенантом капеланської служби. Наразі вже лейтенант, і здається, вже почав будувати тут свою місію на духовному рівні.
Ціль капелана – це найперше показати військовослужбовцям хто ти для них є. Ось у мене на шевроні слова «Бути поруч». Вони - про суть нашої служби. Тобто, йти на допомогу, і через слово, духовні настанови, спільну молитву підтримувати людей у їхніх внутрішніх колізіях, сумнівах, нерозуміннях ситуації. Та при цьому не нав’язувати свою присутність, а бути з людиною тоді, коли виникає потреба. Просто кажучи, підставити плече, допомогти знайти отой внутрішній стержень, який дасть сили навіть в бойових умовах зберегти у собі людяність.
Це щось дотичне до психології?
- Не зовсім. Чи завжди людина приходить до Бога, коли їй важко на душі. Ні, не завжди. Це як водити автомобіль: якщо ти не умієш, чи сядеш за кермо? Тож людина не віруюча не шукає спасіння у сповіді чи благословенні. На те потрібна саме духовна потреба.
Так, війна спричинила безліч моральних, психологічних травм, але моя справа лише перегукується з психологією.
От люди кажуть: як тривога – то до Бога, чи ще: на фронті всі моляться. Ні, не всі. Це як нашарування культури, особистого виховання. А у військовому колективі виходить так, що хтось глибоко духовний, хтось поверхнево-духовний, а хтось і бездуховний. І зі всіма цими людьми потрібно говорити. Це для священників новий і складний шлях, бо у капеланстві ми першопрохідці.
А ще є люди, які чекають від Бога дива!
- Так, одні люди стабільні у своїй вірі, а інші хочуть чарівної палички в складних ситуаціях. І тією чарівною паличкою мав би бути Бог. Зазвичай, воно так і є, Бог допомагає, але це залежить від того, наскільки людина відкрита для тієї допомоги, наскільки готова її прийняти. Умовно кажучи, неможливо розпорядитися вірно мільйоном доларів, якщо не маєш фінансової грамотності.
А з якими проблемами, духовними викликами приходять до вас військові?
- Військові – звичайні люди. І проблеми у них виникають такі ж як у всіх інших: на фоні сім'ї, політично-суспільного бачення. Вони про несправедливість, недобре ставлення і тому подібні. Різниця лише в тому, що усі ці душевні виклики загострені в певному середовищі, з якого військові не завжди можуть вийти, щоб їх вирішити. Особливо це відчутно у зоні бойових дій. Там наче закритий простій, виходячи з якого воїни не розуміють мирських порядків.
А капелани приходять до військових для духовної розмови, для сповіді, для очищення, для того, щоб прийнятися всі ті тайни.
Знаєте, кажуть, що пізнати людину, потрібно пройти з нею шлях. Розмова капелана з військовим теж шлях. Він не про відповіді на запитання, а про можливість розібратися зі своїми думками, знайти зцілення і духовне вдосконалення.
А що ми тут, в тилу, маємо зробити для того, аби військовим не було так важко повертатися до звичного життя?
- Бачите, на третій рік війни ми не навчені нести відповідальність за військового. Адже ми не змінимо військових. Ми маємо змінити суспільство. І це загальнодержавна проблема.
Потрібно вчити суспільство поваги до військового. Ганебно читати новини про прилюдні побиття військових, якісь конфлікти. Так, ми усі втомилися від війни Але сьогодні військовий забезпечує тобі спокій, щоб ти веселився, святкував, відпочивав, а завтра він тобі не потрібний?
То що, у час війни не потрібно святкувати?
- Ні, потрібно. Потрібно жити своїм життям, тим, яке прийнятне саме для тебе. Бо ті, хто на фронті, хочуть повернутися не у суцільний смуток, а у свій дім, звичне середовище. І ми маємо його зберегти.
Ось, кажуть, у Старокостянтинів приїжджають артисти з концертами, а тут хлопців ховають. Так, життя і смерть, радість і смуток завжди йдуть поруч. І сьогодні, на жаль, це особливо відчутно. Та не нам вирішувати, чи зупиняти чийсь звичний уклад життя, чи ні. Кожен має своє бачення пріоритетів.
Так, але у душах багатьох людей все ж неспокій і навіть зневіра!
- Ми всі сьогодні душевно надломлені. Неспокій, зневіра народжуються з одної причини: люди не вміють аналізувати своє життя.
Це про інформаційну гігієну, про підхід до життя, щоб бачити не тільки погане, але й добре. Знаєте, якщо у вашому житті щось не так, шукайте тих, у яких є подібні проблеми, або тих, у кого краще, а не гірше.
Справді? Часто ми навпаки порівнюємо своє життя з тими, кому гірше. І робимо висновки: мовляв, у нас не все так погано…
- Ні, шукати треба тих, хто подібний тобі або хто успішніший за тебе.
Я хочу навести приклад про вдів військовослужбовців, з якими проводжу місію реабілітації. Коли вдова одна у своєму горі, то це нестерпно важко, вона не може дати собі ради А коли зустрічаються дві жінки, об’єднані горем, і діляться досвідом пережитого, їм стає трішки легше. Коли ж для дружин, дітей загиблих ми організовуємо реабілітаційні заходи, спільні подорожі, коли вони разом роблять цікаву справу, то це вже душевне відновлення.
Або з особистого досвіду. Я пам’ятаю, з яким важким настроєм минулого року їхав на військове злагодження до Києва. Думав, чи потрібен такий вишкіл священнику? А в результаті отримав колосальний досвід, тому що зустрів тридцять таких як сам капеланів, і до сьогодні товаришую з більшістю.
Тобто, потрібно шукати тих, хто створює, а не руйнує. Це стосується й інформаційного простору. Не потрібно переглядати сотні телеграм-каналів і впадати у депресію через те, що ми не можемо змінити. Займіться краще корисною справою, поговоріть з хорошою людиною. Подякуйте за розуміння та пораду. А далі йдіть своїм шляхом, ні в якому разі не вказуючи дорогу іншим.
А страх перед війною. Така проблема у військових існує?
- Страх - явище звичайне. Немає людини, яка не боїться. Я теж боюсь. І всі бояться. І це природно, це нормально. Це почуття, так? Що означає почуття? Те, що ми можемо контролювати.
Виходить, ми маємо володіти своїм страхом, бо інакше це почуття може породити чимало внутрішніх проблем, і в моменті навіть зіграти злий жарт. Тримайте свій страх при собі, і будете у безпеці!
Звичайно, й у військових це не завжди виходить. І тут знову ж потрібна підтримка та розмова. Як капелани, ми в страху перед смертю маємо розуміти, що християнство каже нам про загробне життя, тобто ціллю є не це життя, але життя вічне. Живучи тут, ми прямуємо до вічності. Вірянин не боїться смерті. Хіба що смерті наглої, тобто померти не бувши готовим до переходу у вічності.
Бог на війні. Як поєднати віру і вбивство, смерть, жорстокість?
- Бог є там, де ми його впускаємо у своє життя. І людина для себе має зрозуміти, де вона не бачить Бога і чому так сталося.
Умовно, якщо ти християнин, якщо ти віриш і глибоко практикуєш свою віру, тобто живеш по моралі, заповідях, то виходить наступна річ: ти все це зберігаєш і в часі війни.
Життя ніколи не буде іншим. Навіть коли мине війна, залишиться боротьба. Бо життя на будь-яких фронтах - це завжди боротьба: і духовна, і фізична. Але людяність має перемагати. Це як про полон замість вбивства… В серці воїнів, які на війні, має залишатися любов… І тут знову ж таки потрібна робота капелана. Трапляється, вона буває удень і вночі. У будь-який час доби, щоб здійснити розрішення, сповідь, останнє благословення перед смертю… Це мій обов'язок – бути за потреби поруч і допомогти людині зберегти духовне начало.
Але як говорити про високодуховність з людиною, яка воює «з матами». Між Вами і такими людьми прірва?
- Так, це глибока проблема, яку не вирішити одним днем. Хтось навіть жартує, що сьогодні без того немає війська. Але не прірва, ні… Швидше за все, питання часу. Коли до мене приходять військові, вони ж можуть не вживати нецензурні слова! Значить, це просто погана звичка, яка руйнує і якої потрібно позбутися.
А у бригаді Ви маєте своє місце для молитви? Проводите богослужіння для військових?
Усе відбувається трохи в інший спосіб. Не так, що отримали від командира наказ і все, струнко, молимося разом!
Безперечно, у кожного капелана є свій духовний центр, у ньому і поза його межами він здійснює реабілітаційні та інші заходи. Я вже казав, що не всі військові глибоко віруючі, а є різних конфесій. Тому тут може бути так: я помолюсь, а ви приєднуйтеся або будьте зі мною у цій молитві. Тобто, це знову ж про шлях. Я покажу тобі свій, а ти обереш, чи готовий йти далі.
Ми знаємо, що після нашої розмови ваш шлях буде у зону бойових дій – до підрозділу, де служать старокостянтинівці. Готові до цієї місії? Чи не буде важко?
- Так, це перша моя поїздка в ролі капелана на фронт. Але я не думаю, що буде важко. Там все природніше, немає нюансів, змішаного життя, коли ти служиш, але можеш повернутися додому, до рідних. Там є справжнє відчуття життя і смерті. Тому я думаю, що й капелан там потрібен найбільше. Втім, поговоримо про це потім. Зробимо фідбек після повернення. Позаяк моя ціль залишається незмінною - зберегти в воїні людяність. Навіть у тих жорстких реаліях.
Нехай Господь береже Вас на цьому шляху.
- Нехай Господь береже кожного з нас!
