Уже світало. Ранок на сході був не таким, як у її рідному подільському містечку. Тут, у прифронтовому Краматорську небо видавалося іншим - сірішим, нижчим, а новий день зачинався не так прозоро і дуже помалу. Наче скрадаючись.
Ще година-дві, і чутиметься гуркіт обстрілів… А поки ще можна вдихати оманливий спокій і просто дивитися на нього, сплячого. Худий, мускулистий, справжній… Її коханий, який немов маленьке кошеня згорнувся клубочком під тоненькою ковдрою. Як хороше бути поруч… Аби не серце, що вже рахує хвилини до розлуки.
Сьогодні вони знову поїдуть у різні боки.
Андрій у бік фронту, Оксана - додому, чекати наступної зустрічі. Вони випадають їм нечасто, та від того ще дужче хочеться пити по ковтку кожну коштовну мить.
Вже дорогою на захід вона знову буде думати про те, чому зустріла Андрія так пізно, чому їх прибило один до одного чорними хвилями війни… І вкотре шукатиме правду і розраду в тому, що це скоріше добре: бо ще не одружені, не мають дітей, відповідальності та зобов’язань, які тяжіють на душі
Через тиждень після початку великої війни, оговтавшись від хвилювання, дівчина пішла волонтерити. Вчорашня безтурботна студентка Київського універу навчилася плести сітки і варити борщі. Якось привезла з дівчатами чергову партію сіток до тероборони, там і зустріла свого Андрія. Він виглядав розгубленим, хапався за якусь роботу, наче не знав де подіти свої великі працьовиті руки. Тоді хлопець лише повернувсь з Чехії, де був з батьком на заробітках. Зробив свій вибір, тож одразу побіг до військкомату, вистояв величезну чергу і потрапив до місцевої тероборони. Та приживатися тут не став – в той час, коли його однолітки шукали виїзди з-за кордон, він пройшов бойове злагодження і невдовзі потрапив на Донеччину.
Обоє боялися наблизитися серцями і обоє відчували – кохання один до одного вкрало їхній спокій.
Вже тоді, коли при зустрічі Андрій повідомив Оксані, що їде на навчання до Рівненщини, побачив невблаганний сум у її зелених очах.
- Я за тобою! - раптом розридалася дівчина.
- Ти що, Оксанко, ти тут потрібна! - обійняв трішки, по-дружньому, не знав, чи можна робити наступний крок.
- Я все одно приїду! – втерла носика від сліз і чомусь утекла.
Потім була перша розлука, дзвінки, повідомлення, веселі жартівливі відео, і перший поцілунок на вулиці чужого Рівного, де Андрій тихо зізнався як Оксана йому подобається.
Від природи хлопець був дуже сором’язливим, батьки не раз між собою говорили, що їх син, мабуть, ніколи не одружиться. Але кохання про риси характеру не питає…
Відтоді Оксана чекала його з війни. Якось напросилася з волонтерами доставити гуманітарний вантаж у Краматорськ. Потім шукала туди дорогу ще і ще, аби зустріти уже рідну людину.
Її мама, Олена Михайлівна, завмирала від хвилювання, доки донька була у тих поїздках. Але відмовити не змогла. Розуміла, як важливо це для Оксанки, яку виростила сама, без чоловіка, бо колись той утік одразу як дізнався, що Олена вагітна.
- Я за тобою! – як відлуння почув ці Оксанчині слова Андрій і тоді, коли його, пораненого, привезли до Львівського шпиталю. Контужений, посічений уламками, з переломами, але живий!
Вона сиділа біля його ліжка вдень і вночі. І виходила. Та тільки встав на ноги, тільки кульгаючи, пройшовся палатою, уже заявив: поїду на позиції, до своїх.
Оксана розплакалася.
- Тільки не кажи, що ти за мною! – усміхнувся Андрій, та в його великих, чорних мов вугілля очах вже набиралися повні озера сліз.
- За тобою, по-іншому ніяк! -вперто відказала дівчина.
Доля ще подарувала їм час – Андрій проходив реабілітацію, Оксана при першій можливості була поруч нього.
-Я скоро приїду! - заявила по-діловому, так, наче вже склала собі графік коли і як вони мають зустрітися.
І ось вона тут, у маленькій кімнаті будинку у передмісті Краматорська, який щодобово здають для приїзджих місцеві. Слухає як тихенько сопе її Андрій. А за мить…Вони вже стоять зібрані у коридорі. Будинок трусить від вибухів, і Андрій мов мантру повторює: «тобі треба їхати, тобі треба їхати…» Кожне його слово хапає її за душу. Але розуміє: він каже ті болючі слова не тому, що хоче розлучатися з коханою, а через те, що шкірою відчуває небезпеку і дуже боїться за Оксану.
- Їхати від тебе! Так боляче...- ридає дівчина.
- Ну чого ти, маленька, мені відпустку обіцяли. Уявляєш, цілих десять днів удвох?! – замріюється Андрій і милується довгокосим дівчам ще кілька секунд.
Гул потягу. Він завжди такий важкий і ворожий, коли Оксана їде від коханого. А коли сідає у Хмельницькому, той самий потяг вже зовсім інакший – світліший, з обнадійливими звуками «ту-ту, ту-ту», бо наближають її до нього - такого милого і потрібного.
Ось вона і вдома. Мама не натішиться. Тепер вона може місяць-два жити спокійно, бо донечка буде з нею. Вони бігтимуть плести сітки, разом пектимуть нове печиво за рецептом сусідки-переселенки Зої, що відкрила для них обох кулінарію по-новому, ховатимуться у коридорі від ракет і разом радітимуть повідомленням з плюсиками від Андрія.
Сьогодні від навіть надіслав «голосове. Повідомив, що є сподівання на відпустку, і можливо, скоро приїде додому. Та згодом ті плани розвіялися – ворог пішов у наступ, тож про те і мови не було. Оксана часто губила дорогами рідного містечка сльози, пила заспокійливі пігулки, багато молилася, а коли бачила як ховають хлопців, наказувала собі не хвилюватися задарма: Андрій - живий, і це головне!
Минали місяці. Андрій тепер не міг вибратися у Краматорськ. Навіть на кілька годин, бо й заради такої зустрічі Оксана б приїхала на Донеччину.
Він зателефонував у вівторок.
- Ксю, я на завдання, кілька днів зв’язку не буде, - сказав так оптимістично, їй навіть здалося, що якимось не своїм, чужим голосом.
- Як тільки повернеся, благаю, відпиши! - гукала вона, бо уже чула у телефоні гул обстрілів. – І заради Бога, бережи, бережи себе!
- Плюс, - відповів і обірвав розмову.
У середу вона разом з подругами організовувала збір для закупівлі дронів, у четвер тремтячими неслухняними руками плела сітки, у п’ятницю відвідала пораненого однокласника у шпиталі.
Повідомлення від нього не було. Молилася, надсилала смалики, фото, щось писала, але Андрій не бачив і не читав.
Через кілька днів увечері, коли серце дівчини вже запеклося від болю, почула дзвінок у двері. Думала, що мама, яка якраз добиралася з роботи. Та на порозі стояв батько Андрія. Зігнутий, не схожий на себе. Він кинувся до неї, обійняв, і дівчина почула як нерівно, наче через раз, б’ється його батьківське серце.
- Оксанко, Андрюши більше не має!
Вирвалася з обіймів, бігала по кімнатах, волала.
- Я за тобою, я за тобою, я за тобою!
Повернулася мама. Заставила випити таблетки. Не відходила від Оксани ні на хвилину.
Наступного дня дівчина наче захоріла. Її нудило, усе тіло боліло, та Оксана відмовлялася йти до лікарів. І лише через кілька днів, разом із згорьованими батьками Андрія, вони таки завезли дівчину до лікарні. Олена Михайлівна дуже хвилювалася, що її донечка не витримає горя і щось вчинить з собою. Адже ті її слова…
- Мені треба до нього! – повторювала вона лікарю у приймальному.
- Я хочу за ним, - казала вона медсестрі, коли здавала аналізи.
- Мені потрібно туди, де він! – наче просила чи вимагала щось у гінекологині в оглядовій.
- Він поруч, - раптом відповіла лікарка.
- Він! Де? – оглянулася здивована дівчина.
- Його дитя б’ється у тебе під серцем!..
Часом вона набирала його номер. Так їй здавалося, що все, що сталося - неправда, і Андрій відгукнеться.
Дитина вже потроху ворушилася у ній, і це були невідоме досі відчуття абсолютного материнства, яке відроджували її до життя.
Вона згадувала кожну хвилину, проведену з ним, вона любила все, що стосувалося його пам’яті. Вона писала йому повідомлення, які Андрій не читав. Розповідала, що чує, як ворушиться їхнє дитя, надсилала фото УЗД, з якого дізналася, що буде хлопчик. Але вона знову жила. Бо знала: його син живе у ній, і скоро вона побачить усмішку Андрія.
