Вона покинула рідний дім, коли у Харків заходили росіяни, а в небі над містом кружляла ворожа авіація. Залишивши свою затишну квартирку у приміському містечку Пісочин, разом з чоловіком рятувала сина, якому було всього півтора року.
Позаду лишився великий шмат життя, а попереду була невідомість.
Тепер харків’янка Каріна Зюзіна мешкає у не надто спокійному Старокостянтинові. Як тут опинилася і чи змогла побудувати життя на новому місці? Спілкуючись з молодою жінкою, ми почули напрочуд виразну історію української стійкості та національної свідомості.
Як у час лихоліття не втратила віри у себе та України в серце, розповідаємо далі.
З синочком Захарчиком
З Каріною Зюзіною ми познайомилися після того, як вона виклала на своїй фейсбук-сторінці відео про Старокостянтинів, що на колінах, під бентежну композицію «Українське сонце», зустрічає загиблих на війні земляків.
«Приклад здорової громади, так має бути всюди, розумієте?» - підписала вона свій пост. Згодом ми показали відео у телеграм-каналі Starkon.city і, гадки не маючи про те, що Каріна нетутешня, почали спілкуватися з молодою жінкою. Врешті довідалися: свої патріотичні пости у соцмережах вона пише не для старокостянтинівців. Таким чином хоче показати харків’янам інший приклад життя під час війни.
«Чому не можна возити житло з собою?»
Каріна Зюзіна - переселенка з міста Пісочин, що за кілька кілометрів від Харкова. У 2018 році вони з чоловіком Микитою придбали тут затишну однокімнатну квартиру, на яку разом кілька років заробляли за кордоном.
Щастя - це народження синочка!
Після закінчення філологічного факультету педагогічного університету імені Григорія Сковороди, де Каріна здобула спеціальність учительки української мови і літератури, дівчина два роки пропрацювала в школі. Та каже, потрібно було з чогось починати, а учительської зарплати у 2000 гривень вистачало хіба що на папір та зошити для конспектів.
Тому разом з коханим Микитою вирушила на роботу до Польщі.
Коли їм вдалося придбати своє маленьке, але таке жадане житло, раділи обоє мов діти. Каріна в цей час вже чекала дитину, а Микита робив ремонт, доводячи квартиру до ладу.
«Я любила у ній кожен куточок, мене надихало тут усе: малюнок на шпалерах, затишок кухні… Ця маленька квартирка у 3… квадратів стала місцем моєї сили, ну чому не можна з собою возити житло? – спілкуючись, щиро запитує молода жінка.
Щаслива сім'я разом
У 2020 році народився їх синочок Захарчик. На момент початку великої війни йому було півтора року.
У сусідньому Люботині, містечку Каріниного дитинства, проживали батьки та бабусь з дідусем. Там Каріна та її сім’я й застали початок повномасштабного вторгнення.
«Напередодні у Люботині оголосили збір крові для військових. 24 лютого ми мали здавати кров. А на світанку мені зателефонувала кума. «Чому так рано?» – здивувалася я, доки не почула: «війна». А далі були сирени, вибухи, авіація в небі й шок від усього, що відбувалося. Вже увечері чоловік вивозив нас з Харкова, ми дуже боялися за безпеку дитини, - емоційно розповідає Каріна.
Найдорожчі люди - мама й тато залишилися у Люботині
Дорогою, в яку жінка поїхала з чоловіком, мамою, кумами, були неймовірні затори. Лише до Кропивницького вони добиралися понад 14 годин. Виснажені, зупинилися у селі на Кіровоградщині, де два тижні з малими дітьми жити у дитячому садку. Далі вирушили на Тернопільщину, та дорогою чоловік зателефонував до своєї тітки у Старокостянтинів.
«Ми почули такі потрібні, щирі слова: «звичайно, приїжджайте усі». Наші куми поїхали далі, а ми зупинилися у трикімнатній квартирі родичів зі Старокостянтинова. Я все життя буду вдячна їхній родині!», - говорить Каріна.
Каріна з синочком в колі родичів зі Старкона, у яких жили перший час
«Я не хотіла б повертатися у Харків»
Через кілька місяців чоловік та мама Каріни повернулися додому, а жінка з синочком залишилася у нашому місті. Згодом вона винайняла тут квартиру, влаштувала синочка у ДНЗ «Калинонька», записала Захарчика на розвивальні гуртки. Але шалено не вистачало рідних, тому через рік вони з сином вирушили на Харківщину.
«Я витримала там два місяці, потім ми приїздили додому ще, але знову поверталися у Старокостянтинів, - зізнається Каріна, - І справа тут не лише в небезпеці, ракетах і бомбах, які летять на Харків… Мене шокувало, що під час війни люди не отямилися і не задумалися над усім, що відбувається.
2015 рік, Каріна бере участь у патріотичній акції в Харкові
9 березня 2014 року, мітинг до День народження Тараса Шевченка
Я бачила розбиті вщент будівлі з вивісками російською мовою, маленьких діток, яких батьки далі вчать спілкуватися мовою окупанта. Мало того: я не змогла знайти для своєї дитини україномовні гуртки! Уявіть собі: у приватній школі, яка працює в підземеллі, учитель спілкується з учнями російською! Питаю: чому? Відповідь: бо є попит! Серйозно? Люди, що з вами не так?! Звичайно, коли ти усе життя говориш російською, психологічно важко одразу переключитися. Російськомовне середовище впливало навіть на мене, учительку української мови… Але з часів майдану свідомість почала змінюватися.
Літо 2024, Харків. Тренінг з тактичної медицини
«Боліти» з часом ставало все більше, бо війна розширяла свої масштаби. Ненависть до кацапів росла і в році мабуть 2018-му то уже було 100% розуміння: майбутній дитині я це вкладати в голову не буду, як би нам не було важко морально!
Фото під час першого повернення додому, червень 2023 року
А нещодавно я навіть відео про те, як у Старокостянтинові вшановують загиблих Героїв, меру Пісочина скинула. У нас такого немає, часто все обходиться звичайними похоронами. Він активний в соцмережах, але реакції було нуль. Я вже не кажу про хвилину мовчання, яку в нас навіть на свята після подяки захисникам та захисницям не оголошують. Може Вас це здивує, але я не хочу повертатися додому, в Харків. Розумію, що то мій дім, але я себе у ньому не бачу! – вражає щирістю Каріна.
Родина Карини та її чоловіка. Праворуч бабуся і дідусь Микити, вони зараз в окупації, зліва - її бабуся і дідусь(помер 2021 року), а ще тато, мама, сестра.
«Я була проти тату, але тепер на моїй руці тризуб»
Молода жінка з хвилюванням розповідає про те, що мама її чоловіка та його бабуся з дідусем живуть в окупації. Вони мешкають у місті Приморськ Запорізької області, що недалеко від Бердянська.
«На початку повномасштабної війни було важко вийти на зв’язок з рідними. Тепер з цим краще, і можна поговорити. Так от, вони кажуть, що живуть у в’язниці: бояться вийти на вулицю, бо у будинках сусідів нахабно поселилися окупанти - росіяни, буряти...та інші істоти.
Просто вибили двері та привласнили усе, що, утікаючи, залишили колишні мешканці. Всюди тотальна перевірка документів, можуть просто роздягнути серед вулиці, обшукати дім, а якщо ти не взяв російський паспорт, тобі просто не вижити! Спілкуючись, ми говоримо так, наче завтра маємо приїхати: бабуся розповідає, як наліпить для нас вареників з сиром і пельменів (вона знає, що я їх дуже люблю, а у неї вони найсмачніші у світі), а мама - про те, що переклеїла шпалери у кімнаті, де житимемо… Та я розумію – ми можемо ніколи їх більше не побачити!» - ділиться хвилюваннями Каріна.
А це вже Старокостянтинів, 2023 рік
Під час війни на її руці з’явилося тату – тризуб. Зізнається: завжди була проти татуювань, а тут не втрималася і зробила. Хотілося ще більше підкреслити свою ідентичність, бо біль за Україну та все українське переповнює її серце.
Старкон 2024 рік, плетіння сіток у будинку офіцерів
Сьогодні молода сім’я вирішує, як жити далі. Звичайно, хочеться бути разом. У Старокостянтинові Каріні подобається усе, втім, їй та й чоловіку, який працює в Харківському обленерго, потрібна робота.
«Головне, тут все українське, тут є Україна. Захарчик ходить на заняття з підготовки до школи, вчить англійську і з задоволенням відвідує садочок.
У Старокостянтинові Каріні подобається - тут все Україна!
«А я разом з волонтерками плести сітки у Будинку офіцерів, стараюся себе зайняти домашніми справами. У Старокостянтинові знайшла собі чудову подругу Олесю. Ми познайомилися на дитячому майданчику, де гралися наші діти.
До речі, я не відчула на собі міф про те, що на заході нас переселенців не люблять.
Мені у Старокостянтинові завжди допомагали – і в службах управління соціального захисту населення, і у БФ «Карітас». Останні рази навіть відмовлялася, бо у мене є, а комусь важливіше», - з вдячністю розвідає жінка.
Каріна із Захарчиком та подруга Олеся з синочком
На святі у садочку "Калинонька"
У Старокостянтинові Каріна знайшла для сина чимало трозвиваючих гуртків
Каріна ще не знає, чи залишиться у Старокостянтинові, бо зараз важко будувати плани навіть на завтра. Проте, вона упевнена в тому, що хоче жити тільки в Україні.
Вона щиро говорить про сенс свого життя. Дуже хоче, щоб Україна змінилася всюди – і на заході, і на сході. Саме за це і за майбутнє наших дітей проливається кров кращих синів держави.
«Не варто забувати, якою ціною нам усім вдається вижити. Подяка захисникам і любов до України – ці речі мають стати законсервованими у кожному з нас, національним інстинктом на віки, - упевнена Каріна.
