«Гей, досить скиглить!» – девіз переселенки з Нової Каховки, яка тепер живе у Старокостянтинові

Starkon.City Блог редакції сайту

13 липня 2024 11:30

Війна змінила місце проживання, долі та душі українців. Старокостянтинівці щодня відчувають хвилювання через тривоги, ворожі ракетні та «шахедні» обстріли, втрати мужнів земляків.

Але ми вдома. Чи можна порівнювати цей стан з життям тих, кому довелося утікати з рідного міста, обжитої оселі, покидати звичне комфортне середовище, прощатися з рідними та друзями? Ні, бо тут все зовсім по-інакшому.

Старкон.city розповідає історію переселенки Ольги Левитчук, яка разом з чоловіком виїхала з окупованої військами рф рідної їй Нової Каховки.

*В цілях безпеки прізвища змінено

Подружжя діставалося до України через Крим - росію – Литву – Польщу. Від спогадів під час окупації та переїзду серце мистецтвознавця, поетеси Ольги Олесандрівни досі відкликається біллю та відчаєм. У чому ж знаходить сенс життя і чому обрала для проживання не надто спокійний Старокостянтинів? Дізнаємося далі.

Життя у маленькому Парижі

Жителі Нової Каховки своє місто любили та називали між собою маленьким Парижем. Омите хвилями розлогого Дніпра, сотнями джерел, зелене та охайне, курортне містечко було комфортним для мешканців та гостинним для приїжджих.

Сама ж Ольга Олександрівна родом з наших країв. Народилася на Хмельниччині, тут закінчила середню школу. Нова Каховка стала місцем зустрічі з її коханням – чоловіком Віктором Івановичем, а врешті, і домом, де у затишній квартирі вона писала свої романтичні вірші, малювала та створювала дивовижні вироби.

У свій час Ольга Олександрівна працювала в редакції газети «Нова Каховка», «Ключі», в художній школі. А чоловік у неї – фізик-геолог. Втім, Віктор має ще чимало талантів – грає на гітарі, мандолині, гарно співає, разом з дружиною створює іграшки з тканини. Він – перший слухач та рецензент її поетичних творів. Подружжя разом уже тридцять років.

До повномасштабного вторгнення Ольга Олександрівна та Віктор Іванович відвідували міський літературний клуб «Лімузинин» (література + музика + наука + культура). Там проводили зустрічі з цікавими людьми, влаштовували мистецькі заходи, тобто жили досить непосидючим життям.

Девіз клубу «Гей, досить скиглить!» став і особистим сенсом активної сім’ї. Тепер це, як і прогулянки берегами розлогого Дніпра, – лише тепла згадка, яка болить. Війна перекреслила і змінила усе.

Творче подружжя у мирному житті

Під дулом автомата

Перші дні повномасштабного вторгнення та життя в окупації жінці хочеться забути. Але пам'ять наче виділила окрему полицю в душі і береже щонайменшу деталь.

Ворог увійшов у місто одразу. Перше, що зробили окупанти – розікрали увесь хліб та інші продукти з крамниць, закрили і розграбували аптеки. А далі почали вдавати з себе добродійників – роздавали награбоване наляканим жителям Нової Каховки.

- Було багато вибухів зовсім поруч, ворог обстрілював правий берег, аби знищити наші склади з боєприпасами. Більшість часу у ці дні ми проводили в підвалах. Там люди говорили різне, чимало наших знайомих дії руських виправдовували. Казали: нищать зброю, щоб ніхто не воював, а далі закінчать війну. Інші утішали, що це на день, два, і минеться. Але якось я почула слова одного з місцевих підприємців, що сидів поруч. Він сказав: «...та не будьте ви такими наївними, війна надовго», - розповідає Ольга Олександрівна.

Жінка згадує, що тоді, у перші дні війни, вона була наче на адреналіні, писала вірші, старалася зайняти себе корисними справами. А орки далі гралися у «добрячків».

Фото з відкритих джерел

- У нашому будинку винаймали квартиру студенти. Росіяни довідалися, що вони роблять коктейлі Молотова і жбурляють у окупантів. Одного дня прийшли і забрали хлопців, але невдовзі відпустили і навіть дали кілька хлібин, - розповідає переселенка далі.

Два місяці подружжя старалося не виходити за межі свого району, а більше часу проводили вдома. Та коли через брак продуктів все таки довелося йти на ринок, жахнулися тому, що побачили. Місцевих було зовсім мало, всюди мов таргани сновигали російські солдати з направленими на людей автоматами. Вони підходили до продавців і просто брали усе, що їм потрібно.

Та попри все вони не покидали свого дому. Дивилися на міського голову, який старався допомагати людям, і в душі ще жевріла надія на краще. Та невдовзі орки схопили мера, і люди занепали духом. Щоправда не всі. Були такі, які тепер вірили російським пропагандистським каналам. Та Левитчукам те не загрожувало: вони давно уже не включали ТВ, а потрібні новини шукали в інтернеті.

Автор: Novakahovka.city

Ще через два місяці окупанти почали заселятися у квартири людей, у двір їхнього будинку заїхали танки та БТРи. Війська рф ставили свою техніку між «багатоквартирками», аби ЗСУ не могли дістати ворога. І тоді подружжя вирішило збиратися в дорогу.

На вільну землю

Вони знайшли перевізника, який білим великим автобусом на 90 чоловік вивозив людей з окупованої території. Вирішили, що поїдуть на Хмельниччину – батьківщину Ольги. Звісно, уже не було в наших краях батьківської хати, але в душі ожило щось більше – відчуття рідної землі, дому.

Добиралися п’ять днів – спочатку Ольга Олександрівна рахувала ворожі блокпости, на кожному з яких їх чекала перевірка і окупанти зі зброєю, а далі перестала. Вони проїхали міста Криму, росії, Литви, Польщі.

Дорогою так хвилювалися, що спочатку навіть не думали про їжу, а у воронежі, у придорожному кафе, таки довелося поїсти якогось супу. На все життя запам’ятала дороги росії з хатками, що потопають у чагарниках, і контрасти сяючої Литви, де їх зустрічали фахівці, що одразу пропонували допомогу і прихисток. А коли їх запросили на обід та у сяючому посуді подали вишукані справи, відчули якесь заціпеніння – спочатку не могли їсти, а через емоції, які відчували, сльози крапали у тарілки.

До речі, люди з того автобуса так здружилися між собою, що переписують та зізвонюються досі.

Подружжя мало можливість залишитися і у Литві, і у Варшаві, як це зробили деякі пасажири, проте вони добиралися далі, в Україну. Приїхали у Старокостянтинів та винайняли тут квартиру.

Почали обживатися. Спочатку Старокостянтинів здався їм тихим містечком. А потім і тут відчули війну – «шахедні» та ракетні удари по місту стали частішими. Ольга Олександрівна цілий рік не могла повернутися до творчості. Бо у душі була лише пустка. Вийти з цього стану допомогли привітні добрі мешканці міста, благодійні організації, які допомогли переселенцям адаптуватися.

І тепер вони тут свої. Ольга Олександрівна каже, що повертатися у Нову Каховку, де залишилося житло, подружжя не збирається.

- То раніше там було життя, а тепер його немає – диявольська машина знищила усе, там лише темрява «руського миру», що приніс біду на українську землю! - з хвилюванням каже жінка.

Сонячна творчість

Ще у 2020 році Ольга Левитчук видала поетичну збірку «Сонячні алеї» російською мовою, яку подали на літературну премію Анатолія Бахути.

Там, у Новій Каховці, писати та говорити російською до війни було звичною справою. Наразі вона наполегливо перекладає свої твори на українську і пише нові – тепер уже своєю рідною мовою.

А ще, разом з чоловіком, вони створюють іграшки з тканини. Це усміхнені сонечка, різнобарвні клоуни, чудернатські ляльки, шкіряні браслети, заколки для волосся у вигляді квітів. Свої вироби не продають, а просто дарують знайомим та друзям. А ті несуть взамін тканину та інші матеріали, аби робота не припинялася.

Створення ляльок – особлива пристрасть Ольги Олександрівни. Жінка розповідає, що кожна її лялька зі своїм характером. На пошиття виробу може піти кілька днів. Але робота того варта, бо приносить не лише задоволення, але й психологічну розрядку. Щоправда, після обстрілів та тривожних ночей працювати стає важче – і фізично, і морально. А потім знову виходить сонце і творчість перемагає.