Чи здатна жінка втілювати силу, мудрість і незламність духу водночас? Так! Галина Янковська, яка керує Воронковецькою школою, доводить це справою.
Вона - рішуча лідерка, що об'єднує, надихає та підтримує колектив у найскладніші часи. І разом з тим, Галина Миколаївна дуже чуйна й ніжна. Словом, справжня жінка, яка уміє створювати навколо себе атмосферу тепла, підтримки та надії.
Напередодні жіночого свята Starkon.city спілкується з директоркою Воронковецької загальноосвітньої школи Галиною Миколаївною Янковською.
«Наш педагогічний колектив – це спільнота однодумців, талановитих, творчих і відданих своїй справі професіоналів. Кожен педагог – неординарна особистість, яка розкриває здібності учнів і спрямовує їх до знань. І ми пишаємося випускниками школи – воїнами, лікарями, вчителями, бізнесменами, будівельниками, економістами. Серед них – 15 медалістів.», - так починає розмову Галина Миколаївна.
Лише на мить директорка замислюється і додає:
"А знаєте, ми - сильні. З перших днів війни наша школа стала прихистком для переселенців. Ми забезпечили їх теплими обідами, чистою постіллю, комфортними умовами й найважливішим – щирою розмовою, яка давала надію.
Ми не поділяємо захисників на "своїх" і "чужих" – молимося за всіх, допомагаємо кожному: добрим словом, дитячими малюнками, оберегами, необхідними речами, донатами на дрони, пікапи, генератори…"
Галина Миколаївна каже: попри всі виклики, жіночому колективу школи вистачає співчуття, любові та ніжності. Адже вони піклуються про своїх близьких, виховують дітей, бережуть сімейні традиції, налагоджують побут – і роблять все можливе, а інколи навіть неможливе, щоб кожному було добре.
"Адже перш за все ми – жінки. Ми хочемо спокою, миру, тепла, розуміння, возз’єднання родин. Віримо, що після Перемоги усе це неодмінно буде", - посміхаючись, каже директорка.
Життя, присвячене школі
Сама Галина Миколаївна Янковська колись закінчила Воронковецьку школу, а згодом повернулася сюди вчителькою початкових класів. Уже 17 років вона очолює навчальний заклад, а загалом у рідній школі працює вже 33 роки.
У колективі – 20 педагогів і 13 працівників обслуговуючого персоналу. Серед них є як досвідчені вчителі, так і молоді спеціалісти. Найстаршій вчительці закладу - Валентині Павлівні Кондратюк - 61 рік, а наймолодшій – 24 роки. Це Наталія Анатоліївна Жарка, вчителька початкових класів. Її чоловік нині захищає Україну.
Середній вік педагогічного колективу – 45–50 років. У школі щороку є медалісти, які підтверджують свої знання результатами ЗНО чи НМТ.
Школа, яка стала домівкою для переселенців
Директорка розповідає, шо коли почалася війна, педагогині школи одразу поставили запитання: "Що будемо робити?". Усі хотіли бути корисними. До Воронковецької школи почали звертатися з проханнями прийняти переселенців.
"Ми не чекали вказівок. Просто почали діяти. Позносили матраци, постіль, одяг, їжу. В один момент стало зрозуміло – люди їдуть до нас, бо знають, що тут їх приймуть. Багато хто прибував з Маріуполя. До речі, приїжджі розповідали про нас одне одному, тому людей вистачало.
Ми варили їжу, прали, прибирали - створювали затишок. Усе це ми організували спільними зусиллями працівників закладу освіти.
Не залишився осторонь сільський староста М.Янковський, отець Андрій, - настоятель Свято-Михайлівського храму, місцеві підприємці, небайдужі жителі села. Віктор Супурко щовечора допомагав сторожам у забезпеченні безпеки.
Люди, які залишили усе, їхали по 5 діб у прострелених авто, з хворими дітьми, потребували психологічної допомоги. Ми підтримували їх.
До цього часу спілкуємося з переселенцями з Маріуполя, які у даний час проживають у Німеччині, Польщі. Вони дякують за можливість оговтатися і повернутися до життя. Їх син, 11-річна дитина з особливими освітніми потребами (ДЦП) продовжив навчатися у нашій школі дистанційно, бо тут його розуміють і підтримують.
З початку війни у школі підтримували воїнів. Ліпили вареники, пекли пончики, відправляли їх на фронт.
"Наші пончики, здається, знає вся округа! Ми допомагали чим могли: плели маскувальні сітки, відправляли передачі, писали листи, робили обереги. До цього часу продовжуємо це робити.
Нещодавно один із наших воїнів сказав: "Наш бліндаж обліплений дитячими листівками – вони зігрівають більше, ніж буржуйка". І ми розуміємо, що робимо важливу справу!" - пригадує керівниця навчального закладу.
Про сім’ю, роботу та цінності
У Галини Миколаївни два сини. Старший - Сергій, майор, командир 205 батальйону ТРО. Одружився цього літа, лише на тиждень приїжджав додому. Молодший – Олександр, командир відділення 19 ДПРЧ, одружений, батько маленького Тимофійка, якому лише 1 рік.
Чоловік Володимир Іванович – дуже добра людина, а Галина Миколаївна – вимоглива і принципова. Разом вони – міцна сім’я, у якій панує любов.
Вільного часу майже немає, бо працювати – це покликання. Вдома чекає мама, яка щодня молиться за всіх. А кожної неділі Галина Миколаївна йде до церкви, стає на коліна і просить миру, спокою, здоров’я для рідних і для всіх, хто боронить Україну.
Якою має бути сучасна жінка?
"Сильною", – без вагань відповідає Галина Миколаївна.
А ще – мудрою, доброю, справедливою. Такою, яка веде за собою, яка не боїться труднощів і готова допомагати іншим.
"На моєму шляху завжди зустрічалися справжні люди: справжні жінки, справжні друзі, справжні вчителі. І це найбільше щастя", – каже вона.
Сьогодні всі її думки – про Перемогу, про те, щоб всі рідні були живі та здорові.
"Для нас, старших, головне, щоб закінчилася війна. Але для молодих – щоб поруч завжди було щастя", – каже Галина Янковська. І її слова звучать як справжнє благословення.
