Валентина Вороніна - староста Веснянського старостинського округу. Впродовж майже 4 років жінка організовує життєдіяльність округу, у який входять три села: Веснянка, Ланок та Караїмівка. Тут вона знає кожного жителя, його проблеми, болі та тривоги, і вміє не лише розрадити, а й практично допомогти та підтримати.
Валентина Володимирівна каже, що завжди цінувала сільських працьовитих людей, адже і сама народилася та виросла у селі, у рідній Веснянці.
- Я народилася у незаможній родині колгоспників і все своє життя прожила у селі. Добре знаю, які тут проблеми, потреби. А ще знаю, які щирі, працьовиті люди живуть у селі.
Валентина росла у родині, де було двоє дітей, розповідає, що жили доволі скромно. Проте завжди вони відчували любов та розуміння батьків, мали підтримку у будь-яких рішеннях, чули мудрі поради та настанови.
- Тато ніколи нічого не шкодував для дітей. Пам’ятаю, у той час можна було їхати у подорожі, і батько відправляв мене. Так ще у шкільному віці я побувала у Молдавії, Латвії та Литві.
Згодом Валентина закінчила Хмельницький кооперативний технікум. Її направили на роботу у Житомирську область, але через три місяці дівчина повернулася у рідне село. Дуже сумувала і хотіла додому. Знайшла тут свою доля, народила двох синів.
З часом стала працювати секретарем у сільській раді, виконувала обов’язки сільського голови, а з 2021 року очолила Веснянський старостат.
У сучасному світі уже нікого не дивує жінка, котра вміло поєднує роль керівника та берегині родини.
Але Валентина Володимирівна каже, що жінка це в першу чергу мама, а тоді вже все інше.
Я пишаюся, що поруч зі мною працюють такі жінки, нам вдається виконувати свою роботу і ми можемо розраховувати одна на одну, а це саме головне.
З людьми працювати не важко, коли є розуміння, підтримка та повага. Я вдячна своїм односельчанам, жителям старостату, керівництву громади, котрі завжди готові підставити плече, допомогти.
Село Веснянка завжди було місцем, де люди підтримували одне одного, але з початком повномасштабного вторгнення староста села разом із жителями продемонстрували справжню силу єдності та допомоги.
- У той час у нашу школу заселили військових хлопців, і ми з першого дня стали готувати для них їсти. Першою у цьому питанні мене підтримала фельдшер Наталя Подолян, друзі, куми, рідні, а далі сельчани почали нести консервацію, сало, м'ясо, борошно. Протягом 3 місяців ми варили їсти по черзі тричі на день. Ми робили усе, що могли тоді, і продовжуємо це робити й зараз. Уже в цьому році сплели 17 маскувальних сіток, 13 з яких відправили хлопцям на передову. Спочатку до плетіння долучалося багато людей, проте з часом їхня кількість зменшилася. Скажу по-правді, тоді ми були більш об’єднані та готові допомагати, сьогодні, на жаль, це не так. Але ми мусимо стояти і боротися до кінця, адже там, на передовій, хлопцям набагато важче.
Син Валентини Володимирівни – офіцер Збройних сил України, капітан, випускник військової академії. Він був поранений, отримав нагороду – орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня. У боях прикрив собою товариша, врятувавши йому життя. А сьогодні він знову продовжує боронити країну.
- Молюся щодня, – каже Валентина Вороніна. – Бували ночі, коли ставало важко на душі, тоді я вставала і теж молилася.
Мій син повернувся живим і здоровим до своєї родини, до свого маленького синочка, якому всього два роки, і він бачить тата лише по телефону.
Попри всі болі та тривоги, ця жінка продовжує працювати на благо громади. Вона переконана, що має бути сильною духом, підтримувати армію та не втрачати віри в перемогу.
