Анні Лохман 20 років, і вона — молодший сержант, технік з обслуговування авіаційних двигунів та засобів аварійного порятунку.
Щоранку військова 7 бригади тактичної авіації приходить на службу, закочує рукави й береться до справи: організовує робоче місце льотчика, перевіряє прилади, стежить за справністю системи катапультування — і це лише частина її обов’язків. Робота важка, виснажлива й, здавалося б, зовсім не жіноча. Але Анна зізнається: працювати над тим, щоб потужний літак здіймався в небо — захопливо, а руки давно звикли до металу, мастила і ваги інструментів.
Як тендітна дівчина опинилася у війську та чому обрала авіацію — розповідаємо далі.
Війна змінила вибір професії
Анна родом із міста Первомайськ, що на Миколаївщині. У 2022 році вона закінчувала школу. 17-річна одинадцятикласниця мріяла стати поліцейською, але вторгнення російських окупантів перевернуло життя дівчини.
Її сім'я не покинула Первомайськ. Батько Володимир одразу пішов у військкомат і став до лав захисників. Мама Анжела продовжила займатися підприємництвом, але у часі війни почала волонтерити — допомагала військовим та цивільним.
«Я теж хотіла бути корисною, тому вирішила вступати до військового коледжу Харківського національного університету Повітряних Сил імені Кожедуба. Чому саме авіація? Мій дідусь, який служив в Афганістані, був механіком літаків. У дитинстві я слухала його історії, затамувавши подих, уявляла небо, гори… Діда давно немає, але пам’ять зберігає його розповіді. Мабуть, тому я так швидко визначилася зі спеціальністю. І, до речі, не помилилася», — каже Анна.
Кохання у війську
У військовому коледжі Анна зустріла свою долю. З Павлом вони спочатку дружили, а згодом покохали одне одного. У 2023 році відсвяткували весілля. Їм обом було по вісімнадцять, але вони вирішили: коли, як не зараз, жити це життя!
Рідні підтримали вибір молодят і навіть приїхали до Львова, щоб розділити їхню радість.
Відтоді Лохмани — подружжя двох молодших сержантів. І вже вісім місяців служать у Старокостянтинові.
«Рада, що потрапила саме сюди, ще й у той підрозділ, де проходила стажування. Мені подобається моя служба. Так, робота нелегка: доводиться піднімати важкі вантажі, працювати в непростих умовах. Але я ніколи не відчувала упередженого ставлення від побратимів. Хіба що вони завжди готові мені допомогти. А ось поза межами аеродрому часом ловлю на собі здивовані й навіть осудливі погляди. Мовляв, що ти, дівчина, можеш у війську?» — ділиться Анна.
«Коли я бачу літак, у мене перехоплює подих!»
Військовослужбовиця зізнається: вона захоплюється жінками, які воюють у піхоті. Але сама так би не змогла. Її місце — тут, біля літака.
«У мене перехоплює подих, коли я його бачу. Це не просто техніка! Це ціла система. І життя пілотів, які тримають наше небо!» - каже Анна.
Аби один раз підняти літак у повітря, потрібна праця великої кількості фахівців. І вона — серед них.
«Я пройшла шлях, що дозволяє мені працювати з такою потужною технікою! А ще на аеродромі чудово зустрічати світанки. І знаєте, тут такий неймовірний захід сонця, особливо влітку, коли цвітуть маки!» — говорить військова.
«Хочеться жити без тривог та підйомів»
«Дивно, що ви розповідаєте про маки, а про «шахеди» — ні слова!..» — повертаємо розмову до реалій служби.
«Та про ті звуки з пекла й говорити не хочеться», — усміхається Анна. І щиро каже: дійсно, буває страшно і накриває відчай. Здолати моральне та фізичне виснаження їй допомагає чоловік Павло. У такі моменти він просто каже: «Сьогодні нічого не роби, я сам!» — і приносить їй духмяний чай, даючи час перепочити.
Анна Лохман не приховує: жінці в армії справді непросто. Тому перед тим, як ставати у стрій, потрібно добре зважити всі «за» і «проти».
А от для себе захисниця давно вирішила: її життя пов’язане з авіацією. Тому зараз готується до вступу в Харківський національний університет Повітряних Сил імені Кожедуба на факультет радіоелектронного обладнання.
«Я вже точно вирішила: залишуся у війську і після війни. Як же хочеться того «після»… Щоб поїхати на Херсонщину, побачити Олешківські піски, знову побувати в нашому Криму, вдихнути солоне морське повітря, поглянути на велич гір. І елементарно, виспатися вночі — без тривог, без швидких підйомів… Щоб не озираючись і не поспішаючи, жити це життя», — каже Анна, 20-річна жінка у військовій формі, яка обрала небо й віру в перемогу.
