Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років. Це день нашого спільного болю, день, коли ми згадуємо мільйони душ, які були безжально вирвані з життя. У 2025 році День пам’яті жертв голодоморів припадає на 22 листопада.
Голодомор 1932-1933 років – це спланована, цинічна акція більшовицької влади, спрямована на знищення української нації та її віковічного хліборобського духу. Підступно замаскувавши геноцид під «плани хлібозаготівлі», режим забрав останню крихту у селян, прирікаючи мільйони на повільну, страшну смерть.
Голоду передувала колективізація – примусове й насильницьке заганяння людей у колгоспи, що стало причиною масового супротиву. І більшовики відповіли найстрашнішим – голодом, щоб зламати волю народу.
Хоча найважчий удар припав на Полтавську, Сумську, Харківську, Черкаську, Київську та Житомирську області, смерть з косою пройшлася усією Україною. У Хмельницькій області встановлено 34 тисячі 347 осіб, які померли від Голодомору 1932-33-го років. Ці цифри дуже приблизні, бо ж комуністичний режим зробив все можливе, щоб приховати наслідки свого злочину. Нині у Державному архіві Хмельницької області зберігаються сотні документів, колись з грифом «цілком таємно», які засвідчують: голодомор був спланованою акцією більшовицької влади.
Документ з фонду Держархіву Хмельницької області. Доклад з грифом "цілком таємно" голові Проскурівського райвиконкому про випадки опухання населення від голоду
Відкриваємо Книги державної реєстрації актів цивільного стану (метричні книги) Старокостянтинівського районного відділу реєстрації актів громадянського стану по місту Старокостянтинів та Старокостянтинівському району Хмельницької області за 1933 рік та спробуємо перевірити: чи дійсно були записи про смерть від голоду у нашому регіоні? Шукати довго не довелося - таких записів достатньо.
Олейник Федор, Слобідка Новоміська, 75 років, українець. Одружений, має сина. Працював чоботарем. Помер 10 червня 1933 року, вдома, "від істощенія".Старече тіло не витримало нелюдських випробувань.
Ось інший запис. Чайка Роман, 45 років, проживав, як зараз кажуть, на Новиках. Українець, хлібороб, одноосібник. Хлібороб... Помер "від істощенія організма"...
Одноосібник. Такий запис трапляється найчастіше. Хто ж це? Одноосібник - селянин, якого ще не загнали у колгосп, той, хто, ведучи своє господарство, зазнавав утисків з боку нової влади. Так називали членів колективу, які намагалия діяти так, як вважали за потрібне, усупереч більшості. Спершу Їх обклали високими податками. За тим ішло розркулення, депортації, заслання, репресії. Тоді настало найстрашніше - Голодомор. Одноосібників ліквідували, а слово збереглося на весь час існування Радянського Союзу.
Літні люди, середнього віку, молодь... І найстрашніше: діти, й зовсім малесенькі, й підлітки...
Бондар Микола, зовсім дитятко, йому лише 2. Скільки б щастя він міг принести своїм батькам, скільки б сміху лунало у хаті.
Свірчун Павло, 26 років. Щойно створена сім'я, усе життя, усі мрії та надії були попереду.
Соловйова Анна, 21 рік. Молодість. Час мріяти, жити, любити...Замість цього – лише біль, холод і страшний, нестерпний голод.
Скільки ж тут, у цих пожовклих книгах, таких молодих, працьовитих, закоханих, відкритих до життя людей, чий світ був знищений рукою радянської влади? Їхні імена зберігає, зокрема, «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933». Це не просто збірник даних, це наш спільний мартиролог. Це священний список тих, кого радянська влада намагалася стерти не лише з життя, а й з пам'яті. Ми маємо відкрити ці сторінки, щоб кожен закатований, від малого дитятка до старого хлібороба, перестав бути безіменною жертвою. Це наша місія – перетворити цифри на імена, а біль — на пам'ять. Поки ми про них пам'ятаємо - вони живі.
Щоб переглянути метричні книги чи інші документи радянського періоду по Хмельниччині - переходимо до Державного архіву Хмельницької області
22 листопада о 16:00 Україна замовкне у Загальнонаціональній хвилині мовчання, аби вшанувати мільйони жертв Голодомору та масових штучних голодів. І нехай у кожній домівці та офісі, на підвіконні, спалахне Свічка Пам'яті. Кожен вогник у вікні – це не просто світло, це наш спільний, живий доказ, що ми пам'ятаємо і сумуємо. Це світло – символ нашої глибокої скорботи та незламної віри у майбутнє.
