У класі вокалу Діни Володимирівни Середюк, викладачки Старокостянтинівської мистецької школи «Музична школа імені М. Кондратюка», не завжди все починається з нот і розспівки.
Хтось із учнів заходить і одразу усміхається, хтось не може всидіти на місці. А інший навпаки — мовчить, зібраний у собі, навіть трохи похмурий, ніби приніс у портфелі цілий непростий день.
І перш ніж вони починають співати, викладачка дає їм право прожити цей стан.
«Я даю дітям посміятися, щось розповісти, а буває — й поплакати. І вже потім вони співають», — каже вона і, усміхаючись, додає: «Часто мої колеги-концертмейстери жартують, що на дверях мого кабінету має висіти табличка «психолог».
І справді — під час розмови з Діною з’являється відчуття спокою і рівноваги. Навіть якщо ти журналістка і не маєш жодного стосунку до вокалу.
Музична родина
Народилася Діна Середюк у Вінницькій області, Гайсинському районі, в селищі Ольгопіль.
Мама — Маргарита Михайлівна, вчителька початкових класів, мала чудові вокальні дані, сильний, виразний голос і була солісткою художнього колективу.
Батько — Володимир Олександрович, директор школи. А поза роботою — людина, яка самотужки опанувала баян і духові інструменти.
У цій родині музика була частиною життя. Мама співала, батько грав і передавав цю любов доньці.
Ще зовсім маленькою Діну віддали до музичної школи. Вона добре пам’ятає, як батько ввечері, на велосипеді, возив її до школи, щоб вона могла там займатися на фортепіано.
А вдома був акордеон. Володимир Олександрович розтягував його так, щоб донька могла грати на ньому, як на піаніно.
Коли ж фортепіано все ж придбали, батько опанував всю механіку і власноруч виготовив ключ для налаштування інструменту. Яким у родині користуються і до нині.
Співати перед людьми Діна довго не наважувалася.
«Мені дуже подобався мамин голос. Здавалося, що в мене так не виходить. І я ховалася…», — пригадує вона.
Та попри це спів її не відпускав. Дівчинка співала вдома, коли нікого не було: українські народні пісні, класику, сучасні мелодії, які запам’ятовувала на слух.
Згодом батьки долучили доньку до сімейного ансамблю. І брали участь уже втрьох у міських та обласних конкурсах художньої самодіяльності.
Відкриття сопрано
Після школи Діна вступила до Вінницького педагогічного університету на факультет музичного виховання.
Саме там її вокальні дані — ніжне, глибоке сопрано — по-справжньому розкрив Віталій Газінський, диригент і керівник вокальної капели університету.
«Я не знала, що маю такий голос. Звісно, і батьки, і вчителі тішилися тим, як я співаю. Але саме він — Віталій Газінський — почув мене по-справжньому першим. І саме в капелі я пройшла потужну вокальну школу», — згадує вона.
Разом із капелою Діна їздила на гастролі, поступово формувалася як вокалістка.
Ще на четвертому курсі вона зробила свій перший крок у професію — пішла працювати викладачкою вокалу до педагогічного училища в місті Бар.
«Я співала і навчала одночасно — і вчилася разом зі своїми студентами».
Старокостянтинівська пісня
Зі своїм чоловіком — Петром Середюком — Діна познайомилася в університеті. Він вступив туди після служби в армії.
Разом із Петром та маленьким сином Богданом, якому тоді був лише рік, вона переїхала до Старокостянтинова.
«Я завжди йшла за долею. Чоловік родом звідси. Коли його мама залишилася сама, ми приїхали, щоб її підтримати і допомогти», — розповідає вона. — думали, що це ненадовго. Та врешті залишилися».
Уже тут народився молодший син Ярослав. Чоловік працював у військовому оркестрі при ракетній частині, у сфері культури, а тепер, під час повномасштабної війни, став на захист України.
Спочатку Діна шукала себе. Згодом почала працювати музичним керівником у дитячому садочку «Зіронька».
Саме там, каже, з’явилася її перша учениця — Іринка Яремчук. Вона навіть забирала дівчинку на індивідуальні заняття з вокалу і потім повертала назад у групу.
У садочку Діна Середюк поставила дитячу оперу.
«Звісно, спочатку замість співу був дитячий крик. А потім я зрозуміла: співаю високо — і діти тягнуться за мною», — з усмішкою згадує вона.
Харизма і голос, які тримають зал
А от як вокалістка зі своїм унікальним голосом вона знайшла себе в Старокостянтинові не одразу.
Важливим моментом стала зустріч із Ларисою Едуардівною Площинською — завідувачкою теоретичного відділу музичної школи, відомою організаторкою мистецьких заходів, режисеркою проєктів, Почесною громадянкою Старокостянтинова. Саме вона започаткувала у місті «Вечори романсів», які швидко стали популярними.
Невдовзі Діна почала брати участь у цих концертних проєктах.
«Я дуже багато навчилася у Лариси Едуардівни — як підбирати репертуар, як знаходити творчий підхід до кожного, як запалювати таланти і любов до музики», — каже Діна.
Сама Лариса Едуардівна згадує про їхню співпрацю так:
«Легко і з великим бажанням Діна Володимирівна влилася в наш творчий колектив. Та найбільше мені імпонували її вміння працювати, прислухатися до щирих порад досвідчених викладачів, а ще — креативність та ініціатива в роботі, повага до колег і любов до дітей.
Завдяки цим якостям Діна Володимирівна стала одним із провідних викладачів нашої музичної школи. Її учні, які навчалися і навчаються в середніх та вищих музичних закладах, є цьому підтвердженням. А яскрава сценічна зовнішність, надзвичайно красивий голос, її неповторна харизма й уміння тримати зал перетворювали на сцені навіть просту мелодію на справжню симфонію! Діна Володимирівна прикрасила наше творче товариство новими фарбами свого неповторного сопрано!
І мені хочеться особисто подякувати їй за нашу плідну співпрацю. Батьки та вся родина можуть нею пишатися!».
Згодом Діна Середюк почала працювати у музичній школі: спершу як сумісник, а потім — як викладачка вокалу.
У роботі їй допомагають концертмейстери Тетяна Козюра, Наталія Мороз, Марина Герус, а також колеги — творчі, талановиті, небайдужі: Олена Свиридовська, Олена Лисенко та інші.
З дітьми важливо тримати зв’язок
«Дитина приходить не просто співати. Вона приходить зі своїм життям», — каже Діна Володимирівна Середюк.
— Тому я даю їм прожити емоцію. А потім вони ніби перевтілюються, занурюючись у спів.
Сьогодні у неї близько 15 вокалістів та ансамбль.
Діна зізнається: для неї дуже важливий зв’язок із вихованцями — навіть тоді, коли вони вже закінчили школу.
Вона щиро радіє успіхам своїх учнів: Ірини Яремчук — нині викладачки у вокальній студії, Руслана Сукачука — студента консерваторії, Марії Голюк — солістки військового оркестру прикордонної академії, Іванки Крещенецької, яка виїхала до США, але продовжує співати…
Влада Ліпко - співає сольно,співпрацює з музикантами різних стилів, навчає вокалу пише свої пісні.
Анастасія Пентюк - перебуваючи в Польщі вступила до музичної академії, Анастасія Бровчук навчається у Вінницькому музичному училищі.
Є й інші учні, які обрали творчість, освіту, військову службу.
«Але якщо вони співають далі — навіть колискову своїм дітям — значить, це мало сенс», — каже вона.
Війна і музика
Після 2022 року все змінилося.
«Музика стала терапією», — говорить викладачка.
Діти приходять із дуже дорослими емоціями. І це чути в їхніх голосах.
У Діни Володимирівни є учениця, яка втратила на війні тата і знайшла в собі силу виконати проникливу пісню «Hello» гурту «Антитіла». А один восьмирічний хлопчик прийшов на заняття зі складною піснею «Люди-титани» гурту «Kozak System».
«Вони все розуміють і так швидко дорослішають», — з тихим сумом каже вона.
Вона багато співає сама — кожну пісню, яку дає учням, спочатку проживає власним голосом. Грає на фортепіано, підбирає композиції.
Сини Діни теж грають на різних інструментах й гарно співають. Обидва навчаються в Острозькій академії на лінгвістичному факультеті та працюють у сфері ІТ.
А ще викладачка вокалу постійно вчиться — опановує англійську та італійську мови, щоб розширювати репертуар учнів.
«Я хочу, щоб вони співали світову музику», — щиро каже Діна.
У вільний час жінка захоплюється малюванням по номерах і вишивкою. І навіть тоді — співає.
Каже, що любить різну музику: класику, інді-рок, і неокласику.
«Ми вокалізуємо класичну музику — і це звучить дуже цікаво».
Голос на все життя
Вона добре розуміє своїх учнів.
«Діти як діти — приносять те, що перед очима: пісні з TikTok, Instagram. Я їх слухаю. Я з ними стараюся бути на одній хвилі. Бо вважаю, що навчання у мистецькій школі має приносити задоволення».
І раптом у цій розмові вона повертається у дитинство — до тих вечорів, коли разом із батьком їхала велосипедом до школи грати на фортепіано.
«Я запам’ятовувала кожну нотку не тому, що хтось змушував, а тому, що відчувала радість від гри, співу, творчості. Тепер я хочу навчити своїх учнів любити музику так, як люблю її я», — каже викладачка.
І тому для Діни важливо не просто навчити співати. Не просто поставити голос. Не просто вивчити пісню.
Важливо — щоб дитина все це відчула. Щоб у якийсь момент голос перестав бути вправою — і став чимось своїм. Щоб у ньому з’явилися прожиті емоції — радість, біль, сміх, тиша.
І, можливо, саме тоді — у класі, між сміхом й сльозами — народжується пісня, яка залишається на все життя.
