Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Зараз вона з донькою перебралася до батьків і мешкає у Старокостянтинові. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День п’ятнадцятий
Наражаючи свою психіку на небезпеку, почала час від часу проглядати пропагандистські рашистські відео. Просто цікаво, як змінюється їхня риторика. Сьогодні почула, як один із рупорів оркостану сказав, що має визнати, що українці за 30 років спромоглися сколотити якусь таки націю. Сиджу і думаю, вчили б ви матчасть, дорогенькі. Наша нація зароджувалася тоді, коли на орколянді вітри гуляли. Наша нація відігравала провідні ролі у всесвітній історії тоді, коли на місці мацкви жаби квакали. А за 30 років ми спромоглися зробити так, що людина будь-якої національності, що проживає на території України, вважає себе українцем. І у цій єдності, у цій любові до нашої землі, наша сила.
Чотири роки тому, перебуваючи у Китаї, мала розмову зі своїми двома колегами, одна з ЮАР, а інша - з Канади. Вони мені кажуть, що хотіли б поїхати в росію, бо захоплюються їхнім патріотизмом. Я їм і сказала, що весь їхній патріотизм - це нена-висть до інших народів світу, що для них всі вороги, всі погані, що лише ненависть ця їх і об’єднує. Сподіваюся, дівчата тепер згадають нашу розмову і зрозуміють, що я мала на увазі.
А усім моїм друзям-іноземцям хочу сказати: дайте нам трохи часу порубати орків і відбудувати наші прекрасні міста, а потім приїжджайте до нас - тут ви познайомитеся з нацією справжніх патріотів, які до того ж дуже гостинні і настільки ж радо зустрічають своїх друзів, наскільки завзято знищують своїх ворогів.
День шістнадцятий
Мала сьогодні розмову з знайомим. Знаю, що у нього родичі в Маріуполі, та й спитала чи евакуювалися, адже виїхати є куди. Ні, каже, зараз в підвалах сидять. А чого ж, питаю, вчасно не вивезли їх? Та, каже, там все складно. Вони ж Росію підтри-мують, все чекали, коли їх звільнять.
Аааа, кажу, то чого ж вони по підвалах сидять… хай зустрічають “рюзький мир”, до них прийшли! Сказав він, коротше, що я зла. Так, я зла. Зла, бо через отаких адептів на сьогодні в Маріуполі більш як півтори тисячі загиблих мирних мешканців. Бо якесь курво, яке народилося в Україні, виросло в Україні, народило двох дітей в Україні, звало “рузький мир”. Мать вашу, слів злості не вистачає! Я не народжена в Україні, українська не моя рідна мова. Але я її вивчила (нехай іноді роблю помилки) і завжди казала і кажу, що якою б мовою я не говорила в сім’ї, з друзями, але державна мова має бути одна, адже це питання самоідентифікації українців. І я, яка переїхала в Україну вже у свідомому віці, вважаю її своєю батьківщиною, бо тут народжена моя дитина, а її країна - це моя країна. А тепер через отаких адептів оркостану життя мільйонів українців перевернулося з ніг на голову. Гнати їх після війни всіх за порєбрік. Всіх, хто привів оце шобло до нашої країни, адже ми маємо очиститися від п’ятої колони назавжди. І нехай я буду зла для когось - я маю повне право на цю злість.
День сімнадцятий
У мене сьогодні гарна новина. Мою похресницю, її сестру і двох братиків нарешті вивезли з Макарова. Усі ці дні за них боліла душа, адже четверо діток у самому епіцентрі бойових дій. Сьогодні вони у безпеці і спатимуть спокійно. У Машуні через 13 днів день народження. Ще до війни я встигла купити для неї сукню, яку планувала переслати разом з різними смаколиками у подарунок. Сукня лишилася у Києві, та й взагалі не зрозуміло коли я зможу щось переслати. Але я дуже хочу, щоб у Машулі був подарунок, найкращий подарунок у світі. Я дуже хочу, щоб наші хлопці подарували їй перемогу.
День вісімнадцятий
Завтра наша школа відновлює роботу. Завтра я побачу мордашки своїх наймолодшеньких студентів. З моїми учнями я весь цей час була на зв’язку і пишаюся тим, що навіть в умовах війни вони вели переписку виключно англійською мовою. Мої пупсики! Сьогодні, поки готувалася до уроків, тричі волала сирена, через потребу у затемненні доводилося працювати при світлі ліхтарика, але я вперше почувалася справді живою за всі ці вісімнадцять днів. Нарешті ми зможем дати нашим діткам якесь почуття звичайного, нормального життя. Адже це так важливо зберег-ти їхню психіку, не зруйнувати їхню жагу до життя і до знань. Ще будуть проблеми із зв’яз-ком, можливо комусь під час уроку прийдеться бігти до сховища, але ми все подолаємо і у наших дітей обов’язково буде майбутнє. ЗСУ виборює це майбутнє на своєму фронті, а ми будем працювати на своєму.
День дев’ятнадцятий
Сьогодні провела перші заняття від початку війни. Такі дивні відчуття. Іноді під час занять я просто забувала, що моя країна в огні, і так дивно було згадати про це знову. Згадати і ніби здалеку спос-терігати як проходить урок, як діти виконують завдання, відповідають. Діти у нас абсо-лютно дивовижні. «Я зараз не можу відповісти - сирена дуже голосно виє», і я дійсно чую на фоні завивання сирени. А вони сидять і займаються. Посміхаються мені на камеру. А у мене крається серце, так хочеться їх просто обійняти і сказати, що все буде добре… але продовжую урок, щоб ми всі знову на якийсь час забули про війну. Після уроку отримую смс «Вибачте, що не приєднався - був на вокзалі, чекав на потяг до Польщі. Я буду наступного разу.» Все їхнє життя шкереберть, вони покидають рідні домівки, їдуть у невідомість, але переживають, що не змогли приєднатися. У цих зовсім маленьких діток вже міцний український стрижень. Тому ми обов’язково процвітатимемо. Заради їх майбутнього. Завдяки їхньому духові.
День двадцятий
Оркостан виходить з Ради Європи і заявляє, що вони вимушені денонсувати конвенцію з прав людини. Не смішіть світ! Як казав Отто фон Бісмарк, договір з росією не вартий паперу, на якому він написаний. Які права людини? Право на життя? Оркостан загубив мільйони життів у різних війнах: Грузія, Молдова, Чечня, Дагестан, Сирія, Україна. Та про що казати, путлєр вбивав своїх людей заради підняття своїх рейтингів: підриви житлових будинків, метро, Беслан, Норд-Ост… Може заборона катувань? Скільки полонених українців було зака-товано від початку цієї війни у 2014? Коли за татуювання три-зуба відрубали руку, коли закатовували до смерті за любов до України. Може право на волю? В Україні зараз викрадають громадських діячів і мерів міст, які не погоджуються співпрацювати з орками. А демонстранти, що виходять проти війни на росіі?
Не важливо хто то, діти, люди похилого віку, жінки - гребуть всіх, бо не можна в оркостані хотіти миру. Денон-сують вони. Конвенцію з прав людини. Та вам слова такі незнайомі. Ви робили вигляд, що у ваших людей є якісь права, а світ робив вигляд, що він вам вірить. Зараз ви прийшли забрати наші права. Але вийшов прорахунок: Украіна не росія. Мабуть, варто було вам уважніше послухати наші гасла. Воля або смерть! І в цій війні у нас буде воля, а оркам ми охоче подаруємо смерть.
День двадцять перший
Вже кілька днів спостерігаю, як на росії один за одним звільняються журналісти, керівники каналів. Маріна Овсяннікова пікет влаштувала і навіть відео-звернення записала, що їй соромно, що людей зомбувала. Немає ейфорії з цього приводу. Ні вдячності до них. Ні віри в їхні щирі почуття і співчуття до українського народу. Є таке враження, що щурі тікають з російського корабля, який, поки йшов по заданому Україною курсу, почав тонути. Вони раніше не розуміли, що зомбували людей? Чудово розуміли. І гроші за це хороші мали. І розуміли для чого зомбують. Але ж пам’ятають долю Геббельса. І не хочеться їм відповідати за свої дії. Тому і тікають. Гидота.
Далі буде
