Старокостянтинівчанка Олеся Турчак,яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Зараз вона з донькою перебралася до батьків і мешкає у Старокостянтинові. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День двадцять дев’ятий
Пам’ятаєте фото, де стоїть натовп фашистів, що скинули руки у своєму вітанні, а посеред натовпу стоїть чоловік, який проігнорував нацистський жест і не підняв руки? А фото, де академік Сахаров єдиний не встав під час виконання гімну СРСР? А пісню Володимира Висоцького «Той, який не стріляв»? Я завжди звертала увагу на такі речі - коли людина не йде за натовпом, не виконує злочинних наказів, відстоює правду, навіть якщо за це можуть покарати. Розскажу вам історію, яка почалася для мене багато років тому. Якщо хтось не знав, я народилася і до 11 років прожила в Казахстані. В Україну ми переїхали після розпаду СРСР, а усіх моїх однокласників розкидало по всьому колишньому союзу. Клас у нас був дружній, тому, вже дорослими, ми знайшлися у популярній на той час мережі «Однокласники» і активно спілкувалися. До 2014. Тоді я вислухала і про розіп’ятих хлопчиків, і про бандерівців, і про сакральний Крим. Від усіх, крім одного хлопця (мужику вже 40, а для мене завжди буде хлопцем). Він єдиний тоді сказав, що йому соромно за все те, що коїть росія, а через якийсь час прислав мені фото з розбитим носом - на рибалці хтось почав казати, що укропів треба винищувати всіх поголовно, він не промовчав і вступив у бійку. Якось буквально позавчора згадався мені цей випадок і я розповіла про це своїм батькам. А сьогодні цей хлопець знайшов мене в одному з месенджерів. Він написав, що не вірить російським новинам, що збирає новини про Україну, як може, і бачив, що наші міста бомблять. А ще він написав: «пробачте мене, що я нічого не можу зробити для вас. У нас тут саджають навіть не за антивоєнні мітинги, а за переписку у месенджерах». Так до чого я. Не до того, що оркостан перестав бути моїм ворогом - він буде їм назавжди. Але, серед усіх моїх знайомих і родичів на росіі, у мене є «один, який не стріляв». Якби у кожного з нас був хоча би один такий, то на росіі їх було б вже 40 мільйонів і це могло б щось змінити. Але поки що лише один…
День тридцятий
Вчора писала про одного, «який не стріляв». Але сьогодні новий сюрприз. Ще один хлопець з того ж класу розшукав мене і написав слова підтримки українцям. Це для мене взагалі стало несподіванкою, адже я отримую ці повідомлення від людей, яких не бачила вже майже 30 років. Але вони згадали, що я українка, розшукали і написали про те, що не підтримують свого деспота-царька. І я подумала: а може це для них важливо? Важливо не бути частиною тих орків, що прийшли сюди мародерити і гвалтувати. Важливо хоч комусь показати, що вони хочуть бути на стороні світла, а не темної орди. А потім я побачила відео, де на росіі одна депутатка, нехай місцевого пошибу, але таки на засіданні заявила відкрито, що вона проти кривавої війни в Україні і назвала це злочином. А потім - відео російського військового, рота якого перейшли на бік українців і зараз воюють на нашому боці проти орків. То може, все ж таки, ми вже запустили якісь процеси і на росіі? І люди там таки повстануть проти свого диктатора? І, як не крути, нам потрібно, щоб його скинули, інакше ми ніколи не знатимемо спокою. І не дарма ж наших воїнів називають воїнами світла. То може вони принесуть світло не лише нам?
День тридцять перший
Голова Маріуполя розповів, як орківський офіцер заявив йому, що Маріуполь знищують, щоб орківську армію боялися. Як це виглядає. Нам кілька місяців розповідали, що на нас має напасти росія, а то ж друга армія світу, тобто максимум нам давали 2-3 дні. Тільки не врахували, що ми живемо поряд з цим бидлостаном і чудово знаємо шо то за армія і боятися наші військові не збираються. Коротше, поржали наші воїни і дали оркам люлєй. Через пару тижнів героїчного супротиву ЗСУ, всьому світу стало зрозуміло, що боятися там немає чого. НАТО теж поржало і почало всіма можливими шляхами підтримувати українців, бо ржака ржакою, але ліпше орду на чужій території бити. Рашисти зрозуміли, що армії світу їх вже не бояться і вирішили полякати цивільне населення. Тепер як це виглядає з боку цивільного. Уявімо нашу землю як багатоквартирний будинок, де проживає багато сімей. Хтось заможніший, хтось бідніший, але моїй сім’ї з сусідом геть не пощастило - живе через стінку алкаш неадекватний, жінка довбанута з усіма свариться, діти кончені по підвалах клей нюхають. Страшно? Страшно, бо розумію, що цей алкаш може що завгодно зробити, бо буйний, бо вже до багатьох чіплявся, кількох вже і заточкою штрикнув. І одного дня трапляється найгірше: він вривається в мою квартиру, вбиває мого чоловіка, ґвалтує мене. В цей час його жінка волає з своєї квартири, щоб він подивився щось цінне вкрасти, а його діти калічать моїх, відбираючи у них гаджети. Мені буде страшно? Вже ні. Вже сталося найгірше. І в цей момент я не відчуватиму нічого крім люті і ненависті, крім бажання знищити цих нелюдів. Отак і з усіма містами, які зараз нищать орки. З кожним новим снарядом, що падає на наші вулиці, з кожним нашим загиблим, наша лють і ненависть лише зростають. У нас є лише єдиний страх - страх жити в обіймах такого «брата-алкаша». Гірше за окупацію не може бути нічого. Тому лише перемога.
День тридцять другий
Сьогодні лунали вибухи у Рівному і Луцьку. Рівне - це місто моїх студентських років, адже я навчалася у Рівненській області. Там ми ходили на дискотеки, гуляли нічними вулицями, їли піцу в центральній піцерії, працювали у бібліотеці. Там живе багато моїх студентських друзів, з якими пов’язані найкращі спогади моєї молодості, недоспані ночі, купа студентських приколів і проколів. Луцьк - це місто, пов’язане із моєю роботою над дисертацією. Туди я їздила давати свою роботу на вичитку, здавала іспити, відвідувала крутезні конференції. Там живе багато моїх колег-друзів, які завжди гостинно зустрічали, давали мільйони порад, навчали, допомагали, підтримували. Рівняни і Лучани, вас безліч серед моїх фейсбучних друзів. Я сподівалася, що ваші міста не зазнають руйнувань, що ваші діти не почують гулу ракет, а ви не почуєте вибухів, що вам буде незнайомий цей страх. Але, на жаль, орки живуть за принципом «що не з’їм, то понадкушую» (читати «що не завоюю, то спробую зруйнувати»). Друзі, моі молитви сьогодні за вас. Мої думки з вами. Я дуже вас люблю і обіймаю кожного із вас. Тримайтеся - орків буде поборено, а міста відбудовано. А ми ще обов’язково зустрінемося.
День тридцять третій
Ніколи не могла подумати, що моє життя стане таким. В перервах між уроками швидко проглянути останні новини. Кілька разів на день побачити «в Києві лунають вибухи» і подумати «цікаво, у мене ще є квартира?». Написати комусь з тих, від кого давно нічого не було - дізнатися як вони і підтримати. Перед сном передивитися чи перевіряли свої акаунти ті, хто зараз в окупованих містах або містах, які постійно бомблять, а також ті, хто зараз на передовій. Виходили - все добре. Живі - це найголовніше. Давно не виходили - пишеш просто «Ти живий/жива?». Бо про більше і не мрію. Хоча ні, ще мрію, щоб здохли всі, хто зробив моє життя таким. Амінь.
День тридцять четвертий
Сьогодні бомбили тут. Спочатку була низка вибухів під час уроку - але то далеко, тому вела собі далі (хто б мені сказав таке 2 місяці тому). Зараз вже трусило так, що стіни ходили ходуном. Взрив був недалеко від дому, тому спостерігаємо зарево з вікон. Горіти то все буде ще довго. Отакі у нас результати перемовин з рашистами. Ненавиджу цих тварин. Хочу щоб кожне з них горіло на цей землі так, як зараз горить моє місто.
День тридцять п’ятий
Спілкуюся з тими, хто залишився в Україні: «Ми працюємо, треба рухати економіку, та й волонтерам треба скидати. Армія сама себе не забезпечить». Спілкуюся з волонтерами: «Їздимо і будем їздити. Хто, якщо не ми. Будем вдячні, якщо поможеш.» Спілкуюся з вояками: «Стріляємо потихеньку. Вчора волонтери привезли…. Держава не взмозі всіх всім забезпечити, але допомагають.» Питаю у всіх про перемовини: «Та хай йдуть у дупу з своїми пропозиціями. Потерпимо/попрацюємо/повоюємо. Ні клаптика нашої землі! Жодної пощади тим, хто прийшов нас вбивати!» І куди ті орки полізли? На що вони сподівалися?
