Букет від Тараса був неймовірним - мікс ніжних троянд, фуксій із вкрапленнями білосніжних первоцвітів. Ірина дивилася на квіти, доставлені на честь її Дня ангела і думала про те, що знайома з хлопцем лише тиждень, а вона, вже, схоже, втратила голову.
Тарас був видним, на кілька років старшим, уже мав якусь свою справу, їздив на добротному авто і просто заворожував своєю чарівною посмішкою.
Батько Ірини Петро Ігоревич не розділяв захоплення доньки. Тарас видавався йому не більше і не менше як місцевим мажориком. Та й родину хлопця він трохи знав - хирості та уміння заробити Томенкам не займати, а ось людяності, як кажуть люди, нуль цілих і нуль десятих.
Ірину Петро виховував один, дружина трагічно загинула ще молодою, потрапивши у аварію на пішохідному переході. Один з таких ось молодиків, увімкнувши гучно музику, їхав на високій швидкості і збив на смерть двоє людей, однією з яких була його дружина. Тому коли якось увечері почув як зухвало загальмував на автівці Тарас у подвір'ї багатоповерхового будинку, де мешкали з донькою, серце одразу тьохнуло попереджувальним сигналом. А коли почув із салону музику, - аж завмер на місці. Спогади вдарили у обличчя червоною фарбою гніву.
- Ірино, залишаєшся вдома! - сердито гукнув дочці, яка уже одягала босоніжки, що так пасували сукні у мілкий горошок.
- Ну тато, що сталося? - невдоволено запитала і швидко відкрила двері, щоб непомітно вилетіти у коридор.
Не встиг опам'ятатися, а мотор Тарасового авто знову заревів.
"Навіщо їй той Тарасик?", - подумав про себе Петро і пригадав Ярослава, з яким двадцятирічна дівчина зустрічалася майже рік. Добрий спокійний хлопець закінчив військовий інститут та служив в одній із частин міста. Так, він не мав свого автомобіля та житла, зате батько бачив щирі почуття кохання до його донечки. Цілий рік хлопчина так чи інакше намагався вгодити дівчині, але Ірина була невблаганною і врешті відмовила йому у зустрічах зовсім.
Батькові пояснила те рішення коротко, мовляв, їй з ним не цікаво, бо він не сучасний, мовчазний, словом, ніякий. А ось коли зустріла на своєму шляху зухвалого Тараса, одразу сказала - оцей те, що треба.
"Ніякий" Ярослав і далі чекав на хоч якусь звісточку від Ірини. Якби покликала - за дві хвилини був би біля її будинку, хоча жив разом з батьками та молодшою сестричкою на іншому кінці міста. Але не телефонувала, не кликала, а нещодавно від спільних знайомих дізнався - зустрічається з Тарасом Томенком, відомим у місті гульвісою.
Батько на два дні поїхав до Вінниці у своїх професійних справах. Він робив це і раніше, залишаючи свою цілком самостійну донечку на господарстві. Але зараз, згадуючи залицяння мажорчика, з важкою душею їхав у відрядження. Що ж, Іринка, яка через епідемію ковіду уже місяць як навчалася з дому - дистанційно, знову залишалася вдома одна. Проте справи не чекали. Розраховував на хороше виховання своєї доньки. Знав, що Ірина дуже серйозно ставилася до близьких стосунків. Але ж тепер вона закохана!
Того вечора Іринка з Тарасом засиділися у місцевому кафе майже до ночі. Додому поверталися о пів на першу. Тарас попросився на горнятко кави, але дівчина відказала відмовою. Тоді хлопець образився та швидко завів мотор. Ліхтарі вже вимкнули, то ж до дверей під'їзду Ірина йшла у повній темряві. Аж раптом хтось міцно зловив її за руку. Дівчина так налякалася, що, мабуть, від того зібрала усі свої сили, жбурнула у незнайомця свою сумку і швидко забігла до під'їзду, зачинивши двері. Тим і врятувалася. Вже біля квартири згадала про те, що ключі залишилися у сумочці.
Благо, мобільний телефон був у кишені джинсів. Швидко набрала Тараса, проте він не відповідав. Зробила десять викликів, та все марно. Чи так образився, чи не чув?.. Потрібно було вийти на подвір'я, може зловмисник не забрав її речі, але страх скував тіло та розум. Що робити? Батькові чи тітці дзвонити немає сенсу, вони далеко, тому тільки розхвилює проти ночі. Згадала про Ярослава, якому сказала ні три тижні тому. Набрала номер. Він відповів одразу.
- Що трапилося, Іро?
- Як ти знаєш?
- Хіба ти б зателефонувала мені, якби…
Часу на те, щоб з'ясовувати стосунки, не було. Вона розповіла все як є. Ярослав був через 10 хвилин. Прибіг до дверей її квартири, тримаючи сумку. Ключі злодій не взяв, тільки гроші. Ірина трусилася і плакала. Вона так боялася, що фізично не могла залишатися одна. Тай й Ярослав нікуди не збирався.
Лише промовив, що заради її безпеки хотів би залишитися на усі ніч, і обійняв ніжно. За його спиною заховався увесь непривітний світ. Вона відчула себе якоюсь коштовною річчю, яку оберігає стотисячне військо. А згодом їхні вуста зустрілися. Той нічний поцілунок вирішив усе - хто кому потрібен і наскільки серйозними є їхні стосунки. Ранок вони зустріли у обіймах один одного.
- А я й не знала, що у тебе такі блакитні очі! - з ніжністю, по-новому дивилася дівчина на Ярослава.
Під обід зателефонував Тарас. Сказав, що зависав з хлопцями у нічному клубі і не чув дзвінків.
- Одинадцять разів не чув? - запитала Ірина.
- Не зрозумів, є якісь претензії до мене?
- Ні, ти вільний, назавжди!
Батько зустрів новину про відродження стосунків з Ярославом з неприхованою радістю. Проте, не забув дорікнути донці легковажністю.
- Тато, я просто швидко розібралася хто є хто! - відповіла на те Ірина, нічого не розповідаючи про нічну пригоду.
ВІЙНА змінилася у їхньому молодому житті. Ярослав залишався у частині, розмови телефоном були дуже короткими, а чекання нових дзвінків, чи хоча б повідомлень видавалися невблаганно довгими.
Невдовзі дізналася, що родина Томен-ків перед самою війною поїхали до Австрії. Наче б то на екскурсійний уік-енд, але там і залишилися. Разом із Тарасом. Десь розкошує її колишній мажорчик у ба-рах Європи, а коханий Ярослав… А ще за тиждень її захисник повідомив тривожну новину: вирушає у зону бойових дій. Серце закалатало церковними дзвонами. Як же так: одні воюють, а інші розкошують?..
І настала довга сіра пора чекання. Хто живе так, той знає: усе буття від дзвінка до дзвінка, від повідомлення до повідомлення, а між тим відчайдушні молитви та примітивна робота, якої наче й не помічаєш.
Сни сняться приголомшливі. Цієї ночі відчутно почула голос коханого Ярослава, прокинулася від його слів: "Щоб там не було, а я завжди буду поряд з тобою!" Ну навіщо він це сказав, навіщо?
Батько вже все знав, військовослуж-бовець із частини зателефонував і повідомив про поранення нареченого. Не зумів приховати ту новину від доньки.
- Де він, де? - ридала Ірина.
- Привезли у Львів, кажуть, важкий, але не безнадійний!
- Поїхали!
Не дивлячись на небезпеку, відмовити донці не зміг. Зупинялися усю дорогу - Іринку мучила нудота. Такого раніше не було, але думала, що усе то нер-ви. Втім, вже у Львові попросила зупнити біля аптеки.
- Дайте щось від нудоти! -заглянула у віконце. Звідти усміхнулася до неї красива дівчина її років.
- А може одразу тест на вагітність?
Ірина не одразу зрозуміла те запитання, але у іншу хвилину погодилася:
- А давайте!
Він був у реанімації. Туди нікого не пускали. У коридорі від учорашнього вечора сиділи батьки Ярослава. Та врешті Іринка випросила у лікаря дві хвилинки.
Її захисник лежав нерухомо. Увесь у бинтах, лише очі, які одразу упізнали кохану.
- Ярику, як же так? - розплакалася дівчина.
Сміятися не хотілося, але повідомляти таку новину по-іншому ніяк.
- Милий мій, ти маєш жити, ти маєш встати на ноги і допомагати мені із нашим дитям. Ти скоро станеш батьком!
Блакитні очі віддзеркалювали глибиною щастя. У їх куточках з'явилися сльози. А вона дивилася на свого мужнього Ярослава і думала, що попри все він для неї найкращий і найнеобхідніший.
І зовсім не треба їй розкішних букетів та дорогих автівок!
