Щасливі, усміхнені, закохані у політ, скромні і мужні. Такими пілоти-Герої Максим Сікаленко та Костянтин Городничев залишаться на сімейних фото та у пам’яті рідних і друзів назавжди. Ці чоловіки були не лише професіоналами льотної справи, за їх широкими плечима отримували затишок, підтримку і любов кохані, діти, рідні… Здавалося, те сімейне вогнище тепла і добробуту ніщо не зможе загасити... Але клятий ворог, котрий прийшов на нашу землю, понівечив долі, роз’єднавши навпіл – до і після, з ними і без них…
Полковник СІКАЛЕНКО Максим Анатолійович, командир 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка та майор ГОРОДНИЧЕВ Костянтин Валентинович, старший штурман АЕ на літаку Су-24М на літаку Су-24М, загинули під час виконання бойового завдання з мінування ділянки дороги 30 березня 2022 року в Кіровоградській області, Кропивницькому районі, селі Канатове.
ПІЛОТ полковник СІКАЛЕНКО Максим Анатолійович народився 30 листопада 1978 року, у місті Євпаторія Кримської області, у родині працівників, за національністю він росіянин.
В 1995 вступив до Харківського інституту льотчиків ВПС, де отримав спеціалізацію «Льотна експлуатація та бойове застосування літальних апаратів» і кваліфікацію бакалавра, офіцера військового управління тактичного рівня. У жовтні 1999 року вступив до національного аерокосмічного університету імені М.Є.Жуковського на заочне відділення, за спеціальністю «Літаки та вертольоти». З 1999 року по 2004 рік проходив службу у місті Коломия Івано-Франківської області. А з 2004 року - у складі 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка.
У 7 Бригаді тактичної авіації імені Петра Франка обіймав посади: старший льотчик, командир авіаційної ланки авіаційної ескадрильї, начальник штабу-перший заступник командира авіаційної ескадрильї, заступник командира авіаційної ескадрильї, командир авіаційної ескадрильї, заступник командира бригади з льотної підготовки, заступник командира бригади, з лютого 2022 року він був призначений командиром 7 бригади тактичної авіації імені Петра Франка.
З початку війни 2014 року активно брав участь в АТО, згодом ООС. Виконував бойові вильоти, за час проходження служби у лавах Повітряних Сил ЗСУ, неодноразово був нагороджений відзнаками Міністерства Оборони України.
УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №169/2022 від 25 березня 2022 року нагороджений медаллю “За військову службу Україні”.
УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №220/2022 від 7 квітня 2022 року «Про відзначення державними нагородами України» За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня посмертно.
ШТУРМАН майор ГОРОДНИЧЕВ Костянтин Валентинович, народився 11 грудня 1975 року в м. Смірних, Смірниховського району, Сахалінської області, в сім’ї військовослужбовців, за національністю - росіянин.
В 1982 році пішов в перший клас загальної освітньої школи у м. Запоріжжя, у 1990 році вступив до Запорізького авіаційного технікуму. У 1994 році вступив до Харківського інституту Повітряних Сил, який закінчив у 1998 році, за спеціальністю «бойове застосування летельних апаратів». Згодом був направлений для подальшого проходження служби у місто Черляни. З 1999 року по 2003 рік - у місті Старокостянтинів. З 2003 по 2007 роки - у місті Київ. З 2007 року у складі 7 бригади тактичної авіації імені Петра Франка.
У 7 Бригаді він пройшов різні посади - від старшого штурмана до старшого штурмана авіаційної ескадрильї.
З початку війни 2014 року активно брав участь в АТО, згодом ООС. Виконував бойові вильоти, за час проходження служби у лавах Повітряних Сил ЗСУ, неодноразово був нагороджений відзнаками Міністерства Оборони України.
УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №131/2022 13 березня 2022 року «Про відзначення державними нагородами України» За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №220/2022 від 7 квітня 2022 року «Про відзначення державними нагородами України» За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня посмертно.
Лідія Сікаленко: "Я все життя боялася літаків, а він їх все життя любив"
"…Для когось він Герой, для когось - співробітник, для когось друг, а для мене він був сенсом життя, підтримкою, захистом, люблячим чоловіком" - з цих слів починає спогади про свого чоловіка Лідія Сікаленко.
Після загибелі рідного пілота вона залишилася сама з двома дітками. Подружжя прожило разом майже 19 років. Лідія пригадує їхню першу зустріч.
- Нас познайомили спільні друзі у Львові. Він служив в Коломиї, а я працювала вчителем початкових класів у Львові. Жінка розповіла, що вони з Максимом зустрічалися два роки, одружилися, згодом переїхали до Старокостянтинова. У подружжя народилося двоє дітей. Донечці Юлії - 13, синочку Матвію - 10 років.
- Розумієте, Максим був моїм, такої людини як він, немає і не буде. Я за ним себе почувалася як за кам'яною стіною. Завжди була в ньому упевнена, довіряла йому, була щасливою. Таке враження, що він для мене був всесвітом. А його всесвітом ще були літаки і небо. Не уявляв життя без них, а я не уявляю життя без нього. Льотчики це взгалі неземна професія і будь-хто льотчиком стати не може!
Проте, як каже дружина загиблого, Максим завжди старався роботу лишати на роботі, а вдома бути татом, чоловіком, другом.
- Він був надто чесним і справедливим, а ще щедрим, відкритим, веселим, добрим, завжди допомагав, - розповідає жінка.
Лідія Сікаленко згадує, чоловік ще років 5-6 тому казав: в нас війна йде. Конфлікт просто заморожений і в один прекрасний момент це все взірветься, і буде війна по всій Україні. А от про свої завдання чоловік Лідії нічого не розповідав, напевно просто жалів. Казав лише, що все буде добре.
- Так, спочатку він і сам дуже вірив у те, що війна скоро закінчиться, але потім я відчула - він розуміє, що це надовго… Ті останні дні, коли чоловіку вдавалося бувати вдома, він був мовчаз-ним. Зранку того дня зачини-лися двері і все…. Я пам'я-таю, як вибігла на балкон і побачила, як він іде і подума-ла, що усе обов'язково буде добре. В 7.19 він загинув, а об 11 годині до мене прийш-ли. Їх було багато, облич не пам'ятаю, лише форму і лю-дину, яка стояла попереду. Інших я не бачила…
Лідія з хвилюванням пригадує, як донька, після того, як їй сказали, що тата немає, писала йому смски: "Таточко, це ж не правда!", "Ми тебе дуже любимо!", "Ти же прийдеш!"… А телефон мовчав.
Жінка каже: "Я живу, тому що я розумію - у мене є діти, я лишилася у них одна. Виживати мені допомагають діти, родина, друзі, які мене підтримують. Але без нього нестерпно важко....
- А знаєте, - продовжує жінка, - я Максима запитувала, коли почали гинути наші хлопці: як жити тим жінкам, які лишаються самі. Він був дуже розумний і завжди знав відповіді на всі питання. А тут він сказав: ти задаєш питання, на яке у мене немає відповіді… Тепер у такій ситуації я…
У нього було велике добре серце, - іскряться сльозами очі жінки, - Він завжди був в центрі компанії.
А далі Лідія запитує: навіщо йому було три освіти, якщо він так загинув? І у нас немає відповіді на це питання.
Дружина загиблого розповідає, що у Максима залишилися рідні в Євпаторії - мама і брат з сім'єю - всі по той бік барикад.
- Максим був буже близьким зі своїм батьком і братом. Усі троє мали неземні професії - тато, який помер незадовго до загибелі Максима, і брат - моряки, а він льотчик. Вони могли годинами говорити про кораблі і літаки…
Жінка каже, що у шлюбі вони були дуже щасливими, єдиною проблемою була його робота. Лідія зізналася: вона все життя боялася літаків, а він їх все життя любив.
- Знаю, що він був строгий та справедливий керівник. Попри те його багато людей любили. І мене зараз багато хто з його друзів, співробітників підтримують. Так, я знаю, що я не одна, але я одна. Досі не можу його відпустити. Таке враження, що він ось-ось повернеться, відкриє двері своїми ключами і діти одразу побіжать до нього. Так було завжди. Розумієте, він надто був хороший, щоб загинути. Минуло сім місяців, але мені все одно боляче і не зрозуміло, чому так сталося. Він завжди в моїх снах іде в зеленій формі - веселий і усміхнений… А донька у свої 13 років мріє про “машину часу”, щоб полетіти туди, де її тато живий, щоб ніколи його не відпускати.
Леся Городнича: "Я сказала - не зможу без тебе, а він відповів: ти зможеш!"
Як жити далі? Таке питання постало перед Лесею Городничею, яка втратила свого чоловіка 30 березня на Кіровоградчині і досі не може оговтатися від горя.
Подружжя прожило разом майже 18 років. Леся - старокостянтинівчанка, Костянтин із Запоріжжя, хоча народився на Сахаліні. Служити Костянтина направили в Старокостянтинів.
- Я завжди розповідаю своїм дітям як ми зустрілися з Костею. В мого батька була стара машина "Варбург" і ми нею поїхали в Хмельницький. Пам'ятаю, як їхала і думала над тим, як і коли я зустріну свою долю. Коли поверталися назад, Костянтин стояв ще з одним хлопцем на "Виставці". Батько зупинився, а Костя сів в машину. Я сиділа ззаду, він - поруч, і всю дорогу на мене дивився. Потім розговорилася, я запитала чи він зі Старокостянтинова. Він зателефонував, я залишила свій номер телефону, тоді не було мобільних, це був домашній номер. Так ми почали зустрічатися, а через три роки одружилися.
У подружжя народилося двоє дівчаток - Софійка, якій 14 років, і Каміла - 5 років.
- Він був дуже хорошим, таких батьків зараз немає, - розповідає жінка. - 29 березня молодшій Камілі виповнилося п'ять рочків, а наступного дня, 30 березня, він загинув.
Батьки Костянтина лише 4 роки тому переїхали із Запоріжжя до росії - в Уфу. Костя з братом вибрав професію батька. Старший брат став льотчиком, а Костянтин - штурманом, як батько. Костя дуже хотів побачитися з рідними.
Дружина загиблого штурмана згадує про початок війни.
- Про роботу Костянтин не любив розповідати. Про війну не говорив, лише був впевнений, що путін не посміє напасти. 23 лютого він пізно повернувся з чергування, був втомлений. Вночі, коли 24 лютого пролунали вибухи, ми з ним з третьої години не спали. Тоді все почалося, всі кудись їхали, а до нього ніхто не дзвонив. Ми побачили, що горить на аеродромі, тоді він сам зібрався і поїхав. Костя мені не казав, що він з першого дня літав на бойові завдання. В 5 ранку 24 лютого вони вилетіли і бомбили, тому що ворог йшов сюди.
Костянтин не відмовлявся від виконання завдань. Пам'ятаю, коли його відпустили через два тижні додому, мені здалося, що він постарів, його психіка була порушена. Бо вони сідали в літак і знали, що можуть не повернутися, розуміли куди летять… Тим паче вони бачили, як їхні друзі гинули у них на очах. Насправді це дуже страшно.
- Якби не наші бомбардувальники, ворог дійшов би до Старокостянтинова, - впевнена жінка.
А про свої хвилювання та передчуття Леся розповідає таке.
З першого дня війни я відчувала щось недобре. У мене почала боліти душа. Ще після нового року мені почали снитися погані сни. Я розповідала про них чоловіку. А коли він йшов, кожен раз благословляла його образами. І на шиї у нього були образки…
З важким хвилюванням і сльозами жінка пригадує останні дні.
Перед останнім відльотом він подзвонив і сказав: мене відправляють знову. 29 ввечері ми з ним мали поговорити, але не поговорили, тому що він був старшим штурманом ескадрильї, складав план польоту і не мав часу. Костянтин того дня лише один раз подзвонив і привітав доньку з днем народження.
Останнього вечора, коли Костянтин був вдома, він мене обійняв, я сказала - не зможу без тебе, він відповів: ти зможеш!
Жінка й досі не розуміє як таке могло статися. Каже, що в них стільки було планів на життя.
- Він завжди щось хотів зробити сам, а потім щоб я вже те побачила і оцінила. Він все робив своїми руками: меблі, ремонт - все умів. Пам'ятаю, Костянтин купив дачу, а я не дуже була задоволена, бо він і так мало часу проводив з дітьми, завжди був на роботі. Але Костя дуже любив садити дерева, доглядати за ними. В мене є відео напередодні його останнього вильоту, він казав, що треба їхати на дачу, бо мені дали привити кілька гілочок абрикоси, груші, сливи. Я зняла на відео, як він з Камілою ходив і працював, а вона йому допомагала.
Леся Городнича каже: діти - зміст її життя сьогодні.
- Дуже душа болить. Така чорна рана... Я ніколи не думала, що так буває, що душевна біль може бути більшою за фізичну. Все пам'ятається. Я могла поділитися з ним найсокровеннішим, він був другом, коханим, найкращим батьком. Здавалося, Костянтин знав все. Допомагав старшій донці з уроками, розв'язував з нею задачі. А якщо щось не знав, розбирався сам, потім пояснював їй, він був дуже розумним. Думаю, він щось відчував напередодні загибелі. Бо коли він востаннє був вдома, то дивився на молодшу донечку зі сльозами на очах. І так слухав її… а вона завжди любила йому щось розповідати. Може відчував щось, вже не спитаєш…
Діти дуже сумують за батьком. Старша хвилюється, тримає все в собі, а коли дізналася про його загибель, написала йому смску "Ти найкращий тато на світі, я тебе дуже люблю!". Молодша - щодня згадує, їй часто сниться тато. Мені Костя також сниться щоночі. Можливо потрібно відпустити, але я не можу…
