Почати матеріал про незламний екіпаж льотчика Ігоря Хмари та штурмана Іллі Негара, які віддали свої життя за Україну та її народ, хочеться зі слів однієї з дружин загиблих: наші чоловіки безумовно - Герої, для нас вони найкращі і наймужніші, але дуже хочеться, щоб їх подвиг був достойно оцінений людьми та державою.
Щотижня ми друкуємо відверті спогади про загиблих льотчиків бригади, сподіваючись, що ці матеріали стануть міцним інформаційним фундаментом та приводом для всезагальної уваги та пошани.
Рідним, побратимам, друзям пілотів важко згадувати дні, коли вони - розумні, мужні, веселі - були поряд. Війна, звістка про загибель чорним камінням впала у серця, від горя не можуть оговтатися кохані дружини, їм сняться чоловіки, а дітки, задивляючись у небо, все ще чекають батька.
Ігоря Хмару та Іллю Негара у бригаді вважали не інакше як злагодженим, одним з найкращих екіпажів. Товариші по службі кажуть: у кабіні літака вони доповнювали один одного, були одним цілим, а у житті - друзями, зі спільними уподобаннями та хобі.
Разом вони здіймалися у небо протягом десяти років, разом вони залишилися там назавжди.
Екіпаж загинув 19 травня 2022 року у Донецькій області, Бахмутському районі, місті Соледар, під час виконання бойового завдання з мінування ділянки дороги.
Льотчик підполковник ХМАРА Ігор Віталійович народився 23 лютого 1985 року у місті Вінниця.
У 2002 році році вступив до Харківського Національного Університету Повітряних Сил. У 2006 по його закінченню за спеціальністю "бойове застосування комплексу озброєння літака та управління підрозділів (частин, з'єднань) авіації" прибув у Старокостянтинів, до складу 7 Бригади тактичної авіації імені Петра Франка.
Тут увесь час і служив, обіймаючи різні посади: старший льотчик, командир авіаційної ланки авіаційної ескадрильї, командир авіаційної ескадрильї.
З початку війни 2014 року активно брав участь в АТО, згодом ООС. Виконував бойові вильоти, за час проходження служби у лавах Повітряних Сил ЗСУ неодноразово був нагороджений відзнаками Міністерства Оборони України.
Указом Президента України №131/2022 від 13 березня 2022 року "Про відзначення державними нагородами України" за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Штурман майор НЕГАР Ілля Борисович народився 3 жовтня 1991 року, у селищі Болган Піщанського району Вінницької області.
У 2008 році вступив до Харківського університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, у 2012 році, по закінченню вузу, прибув для подальшого проходження служби у місто Старокостянтинів, у 7 Бригаду тактичної авіації імені Петра Франка.
У складі Бригади пройшов різні посади: старший штурман, старший турман ланки авіаційної ескадрильї, старший штурман ескадрильї авіаційної ескадрильї.
З початку війни 2014 року активно брав участь в АТО, ООС. Виконував бойові вильоти, за час проходження служби у лавах Повітряних Сил ЗСУ неодноразово був нагороджений відзнаками Міністерства Оборони України.
Указом Президента України №169/2022 від 25 березня 2022 року "Про відзначення державними нагородами України" за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Читаючи біографії хлопців, стає зрозумілим, чому доля обрала їх для однієї кабіни літака… Відмінностей менше ніж спільного: обоє з Вінниччини, обоє мали одне місце служби.
І зустрівшись з дружинами загиблих Героїв, які відверто розповіли про своїх небесних янголів, того спільного знаходимо ще більше, хоча, безумовно, у кожного з них був свій шлях, свої мрії, своє життя… Життя, яке обірвалося у небі…
Світлана Хмара: "У польоті він забував про все, лише повертався і знову хотів у небо!"
"23 лютого у Ігоря був день народження. Приїхала його мама, ми зібралися за вечерею. Особливого настрою святкувати не було, війна була вже на порозі" - цими словами починає згадувати ще недавнє минуле дружина загиблого Світлана Хмара.
Молода жінка каже: розповідати про особисте життя не хочеться, бо ці спогади піднімають таку лавину болі! Коли щодня, щохвилини живеш з почуттям такої втрати, навіть світлі спогади не завжди рятують.
- Для мене він був найкращим чоловіком, для дітей - найкращим батьком. Такі слова, мабуть, я не перша вам говорю. Але це так! Для нас наші чоловіки найкращі і наймужніші, проте дуже хочеться, аби їх героїзм шанували люди, держава. Щоб жила пам'ять, не день, не тиждень…
Світлана згадує, як розповідала їй про Ігоря його мама. Ще з дитячого садочка малий хлопчик Ігор Хмара дивився у небо. Вихователі жартували: "Що, Хмара, хмаринки у небі шукаєш?" А дитя на те серйозно відповідало: "Я льотчиком буду, льотчиком!"
Сказав - зробив. Він став одним з кращих пілотів бригади і знайшов свого штурмана - Іллю. Разом з ним вони, здається, уміли усе!
Зі Світланою вони познайомилися у Старокостянтинові. У люблячого подружжя народилося два синочка: Максиму уже 14, а молодшому Іллюші - 8.
- Знаєте, він правда був неперевершеним батьком. Навіть коли його запросили на курси з англійської мови, які проводили далеко від дому, зробив усе щоб не поїхати, бо просто не зміг покинути сина. Згадую їхні ігри - батько і хлопці завжди були на одній хвилі, бо Ігор з ними ставав дитиною. От він таким був - простим, щирим, ніколи нічим не хвалився, завжди отримував задоволення від того що мав…
З яскравим блиском в очах Світлана розповіла про захоплення чоловіка.
- У небі Ігор забував про все. Навіть сказав мені якось: ти не ображайся на мене, але у польоті я забуваю навіть про тебе і дітей. Якось приїхав додому, втомлений, аж труситься, спина болить, бо здійснив три вильота, але подивився мені пильно в очі і щиро сказав: якби мені сказали летіти ще, одразу б полетів!"
Нам вдалося зв’язатися з бойовим побратимом Ігоря Хмари. Він розповів, що назавжди запам'ятав товариша як щиру, відверту, справедливу людину, а головне - професіонала своєї справи.
- Він так любив літати, був професійний, відповідальний, при підготовці до польотів говорив: «Політ - ВЕЛИКЕ ДІЛО! І щоб поцілити в ворога, треба добре готуватися. Тому й ретельно готувався, здавалося, думав про польоти і виконання завдань всюди. Любив ходити на полювання з побратимами, але й у вільний від роботи час чи перебуваючи у відрядженні на оперативному аеродромі до повномасштабного вторгнення ворога, говорив про небо, думав, як найкраще виконати те чи інше завдання. Ігор був щирим у спілкуванні і дуже позитивною людиною, на службі він завжди був ввічливий до кожного військовослужбовця, з усіма находив спільну мову, міг допомогти в будь-який час, як то кажуть, душею компанії. Досі не віриться, що його вже немає.
І завжди у нього сім’я була на першому місці. Любив своїх дітей, кожну вільну хвилинку хотів провести з ними в колі своєї сім’ї.
А із земних захоплень, як розповідає Світлана Хмара, найдужче любив майструвати по дереву. Ліжко вдома зробив своїми руками. Після війни Ігор мріяв про власну майстерню, хотів купити гараж і виготовляти дерев'яні вироби. Власне авто теж не довіряв автосервісам, ремонтував своїми руками.
- Він був моєю широкою спиною і моїм великим серцем, - зізнається Світлана. - Війна розірвала його навпіл. Спочатку він запевняв мене, що не літає, чекав свого штурмана Іллю. 27 лютого таки полетів з молоденьким штурманом, хвилювався, але усе вийшло. Під Гостомелем вони розбили цілу колону кадирівців. А далі приїхав Ілля - разом вони здійснили біля 15 бойових вильотів. Вони були не просто побратими, друзі, вони були немов брати. Траплялося, Ілля ночував у нас, я готувала їм сніданки, варила борщ, обнімала, відправляючи на службу. Про це просила дружина Ілюши Тоня, яка виїхала з дітками до рідні. Просила: обійми і мого, благослови на удачу. Ігор завжди дзвонив чи скидав повідомлення після приземлення. Мама Ігоря щоразу дуже-дуже хвилювалася. А я її заспокоювала і казала: все буде добре. Я дійсно була у цьому упевнена. Завжди, крім того дня…
День загибелі дружина пілота пам'ятає по годинах. Упевненість її покинула. Ні, вона як і раніше, повторювала і мамі, і сама собі фразу: "все буде добре", але чи вірила? Ні.
- Якось, уже під час війни, повертаючись після польоту, Ігор сказав мені: а знаєш, ми до війни так ніколи не літали, тепер я по-справжньому повірив у Бога! Ось і я сподівалася на Господа, молилася, але серце дізналося про все раніше ніж розум… Він ще подзвонив мені того дня. Старшенький Максим трохи захворів, Ігор запитав як син. А голос був таким легким, піднесеним, ніби немає проблем, війни, бойового завдання. По обіді зв'язок обірвався. Поза зоною досягнення. Час пішов на години, хвилини, секунди. А потім, коли у дверях стояв командир, і зовсім зупинився.
Вона одразу сказала правду синам. Нічого не приховуючи:
- Тата більше немає, він став нашим янголом -охоронцем і завжди незримо буде поряд з нами. І мої маленькі чоловіки, мої сини, вийшли на балкон, подивилися у небо, обійнялися і заплакали. Тепер молодший Іллюша тулиться до Максима… А мені не віриться. Всюди він. Ігор вірив у Перемогу. За кілька днів до останнього польоту купив інструменти… А я, мене тепер нічого окрім дітей не цікавить. Він приходить у мої сни. Часто. Красивий-красивий! Ігор - моє перше кохання. Перше і назавжди!
Світлана показує дві обручки. Ігоря - зігнута, її віддали, коли привезли тіло у Старокостянтинів, у неї на ланцюжку, її - на пальці.
- Бережу їх і боюся загубити чи зняти. Мабуть, ніколи не зможу цього зробити!
Антоніна Негар: "Він казав мені - потрібно мріяти. А тепер я не мрію. Я просто не умію мріяти без нього!"
- А можна я буду розповідати про них двох - Іллю та Ігоря? - одразу при зустрічі запитала у журналістів дружина загиблого штурмана Іллі Негара Антоніна. - Адже вони були такими справжніми, дружніми, а у небі - злагодженим чудовим екіпажем, бо розуміли один одного без слів. Ніхто з них не хотів літати з іншими. Та вони навіть подарунки один одному дарували! Разом у небо, разом - на риболовлю, разом - лагодити машину… Я безмежно вдячна Світлані, яка, коли нас не було, випроводжала мого Іллю у польоти!
Одразу після початку війни Ілля відправив свою сім'ю до батьків. Антоніна не хотіла їхати, але заради дітей - восьмирічної Мирослави і п'ятирічного Сашка - зважилася. Спілкувалися по телефону, а у березні врешті вмовила чоловіка, аби повернулися, були поряд.
- Ілля був таким оптимістом, веселим, завжди посміхався, а як повернулися, глянула на нього і побачила зовсім іншу людину - без блиску в очах. До дітей, звичайно, посміхався, але це була вже не та посмішка. Пізніше зізнався: бували польоти схожі на білет в один кінець. А взагалі він не любив нас "грузити". Роботу залишав за дверима дому. Тут у нього був інший вимір, інший всесвіт - я, діти…
На 10-річчя подружнього життя, яке Негари так і не змогли відзначити, вони мріяли повінчатися, а після Перемоги разом з Ігорем, сім'ями поїхати до українських Карпат.
Яскравим сяйвом, заревом у душі Тоні залишився сюрприз, який зробив їй Ілля на день народження.
- Раптом сказав швидко зібратися, ми залишили дітей з батьками і поїхали до потяга. Дивлюся, а потяг на Львів. Я так давно мріяла туди поїхати! І ось ми у Львові, навколо дощ, мокрий сніг, це ж було 21 січня минулого року, він привів мене на найвищу точку Львова, ми дивилися на краєвиди, а Іллюша запитував: "Ти щаслива? Я дарую тобі цей світ! Він завжди казав мені: потрібно мріяти, мрії збуваються. А тепер я не мрію. Я не умію мріяти без нього!»
Все змінилося того дня, який став останнім для мрій, кохання, сміху…
- Перед польотом, який став для них з Ігорем останнім, Ілля залишив вдома усе - новий телефон, годинник. Я подумала: дивно, завжди брав з собою. Виходив рано, притиснув мене міцно, почав говорити: мовляв, раптом що, то я знаю як, де і що лежить, і додав, що обирав для себе сильну жінку, тому маю бути готовою. Я відповіла: уже двічі відтоді як повернулися додому, зустрічаю тебе з польотів. І третій зустріну! Він кивнув, та все не йшов, кілька разів повертався цілувати дітей, вибачався що наслідив… Того дня ще говорили по телефону, вибирали якусь постільну білизну навіть… А потім він сказав, що летить.
Антоніна каже, що її чоловік дуже вірив у Перемогу.
- Казав, скоро разом з Ігорем святкуватимемо за столом, або… Як тривожило мене те його "або"! До цих пір я не приймаю те, що сталося. Мирослава стала мовчазною, у них з Іллею був особливий зв'язок типу - у донечки пальчик заболить, а у батька - серце. А Сашко такий ніжний, лагідний, добрий, як і Іллюша. Як він на нього схожий!
Антоніна Негар живе дітками. Каже, втратила крила, але ні, є два криленята - ростуть, туляться, згадують татка.
"Я сильна, бо такою любив мене Ілля, тому ніхто, окрім нічної подушки, не бачить моїх сліз!" - зізнається молода жінка.
