Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Зараз вона з донькою перебралася до батьків і мешкає у Старокостянтинові. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День шістдесят четвертий
Вчора Канада офіційно визнала війну расєі проти України геноцидом українського народу. Перед цим геноцид визнали парламенти Латвії та Естонії. Чи важливо це? На мою думку, це надважливо, адже світ сигналізує нам, що розуміє: ця війна не про території, а про наше існування як таке. І саме через це ми не можемо собі дозволити мир на будь-яких умовах, як того хочуть ті, хто досі розповідає про «братні народи». Я іноді чую як кажуть, що потрібно йти на примирення навіть ціною втрати якихось територій. І мені хочеться спитати таких розумників: а це ви будете вирішувати кого віддати в лапи цим нелюдам? Кого ви принесете в жертву? Херсонську область? Запорізьку? Миколаївську? Одеську? Як ви будете жити потім в «мирній» пошматованій Україні, знаючи, що віддали на смерть тисячі українців, що жили там, бо, повірте, буде масове винищення. Мені сподобалося як сьогодні сказав Калина: що він не казатиме, що Маріуполь - це Украіна, бо сьогодні Украіна - це Маріуполь. Не можна сказати краще, бо Маріуполь це демонстрація того, що буде з усіма нами, якщо ми припинемо боротися. І так, це не війна, бо навіть у воєн є правила, і лише геноцид вбирає у себе всі можливі злочини проти людства і людяності.
День шістдесят п’ятий
Ще один пропагандон плєшивого почав наїжджати на казахів і сказав дуже цікаву річ: парад на дев’яте травня - це тепер такий-собі лакмусовий папірець, що дає зрозуміти хто свій, а хто чужий. Казахи порадували (прям пишаюся своєю малою батьківщиною) і почали масово записувати звернення, що обов’язково відсвяткують перемогу України над оркостаном. (Та ми всіх на святкування покличем, всім світом відсвяткуємо!) Але хотіла я не про те. А про оте «можемпавтаріть». Оці скоморохи ряджені, що на дев’яте травня гімнастерки на себе пялять, вони ж наглухо переконані, що вони самі ту війну виграли. Українців, казахів, білорусів, вірменів, грузинів і інших народностей в радянській армії не було (а якшо були, то вони точно не геройствовали). І до чого там інші країни світу? Нє, тільки радянські війська воювали. Союзні війська - то вони такого і не знають, я просто впевнена в тому. Ленд-ліз - та більшість з них слова такого не чули, а хто чув, то будуть з піною у рота доводити, що ніхто нічого їм не давав - все самі, вдень і вночі у станків. А тепер до основного. Вперше після другої світової війни США схвалили закон про ленд-ліз для України. Тепер до майстерності й хоробрості українських воїнів додалася справді потужна допомога партнерів. А оркостан тепер «можетпавтаріть», тільки саме так, як вішав лапшу на вуха своїм громадянам у своїх псевдоісторичних підручниках, книжках і програмах - без мільйонів бійців з інших країн, без військової підтримки партнерів, без надійного тилу. Вони вже «повторили» двадцять три тисячі похоронок. Можуть на параді дев’ятого травня їх матерям урочисто вручати - феєричне шоу буде: двадцять три тисячі гордих руських баб у поношених українських труселях, зато «синиваєвалі».
День шістдесят шостий
Вчора «королева іспанського сорому», манька захарова, дуже вже вимагала від України мирних переговорів і домовленостей. А сьогодні дон-дон відеозвернення записав. Каже, давай, мужик український, знайдись, очоль свою націю, сплоти усіх навколо себе і підпиши мирні домовленості. До речі, до того відео у мене якось багато питань виникло: там в нього на задньому плані якісь тварини кричать. Чи то слони, чи то осли. Може він своїх героїв тік-ток військ на погуляти вивів? Мене вже там нічого не здивує, хоча тваринок шкода (то я не про кадирівців зараз). Менше з тим, щось дуже вони в унісон завили про мирні домовленості, що не може не радувати. Тільки не розуміють манька з дигидоном, що, по-перше, мужик, що очолив націю, у нас таки знайшовся, а, по-друге, нація сплотилася так, як ніколи б без цієї війни не сплотилася. А як сплотилася, то стала такою стіною, що суне на орків і перемелює їх. І молотиме доти, доки не вижене останню гадину зі своєї землі. А мирні домовленості будуть обов’язково. Після капітуляції оркостану і за нашими умовами. Дон.
День шістдесят сьомий
«Ми вимагаємо, щоб Зеленський надав наказ відпустити всіх цивільних і надав наказ припинити супротив…» - цитата говорящоі лошаді. Цивільні, ви, раптом, не в курсі, куди нас всіх мають відпустити? Бо я вже геть заплуталася, куди мені йти, якщо Зеленський накаже мене відпустити. Я так розумію в ополчєніє динири гарматним м’ясом чи в чергу віддавать свою квартиру бурятам? Ми, каже лошадь, хочем просто захистити населення на сході України. Ай захистили, ай молодці. Тепер їм ніщо не загрожує: роботи нема, житла нема, медичних установ нема, їжі з водою нема, зато лєнін стоїть і триколор впереміш з радянськими прапорами серед руїн. Фіксики-памагатєлі. Помогли до рашки зерно з окупованих територій вивезти, сільгосптехніку скомуниздили - все у кращих традиціях тих, кому УПА «в спини стріляли». Є ще ті, хто не зрозумів, чому вони так робили? То подивіться на схід і південь України - зрозумієте. Я так скажу: ворог - це дуже потужно, це сильно, бо як би ворога не ненавидів, ти його поважаєш, бо ворог має бути тобі рівним якщо не сильнішим. А це не ворог - це якась гидота, бридота, паразит на тілі моєї держави і на мапі світу. З ворогом можна знаходити якісь консенсуси, вести перемовини, заключати мир. А оце кримінально-паразитичне лайно треба просто знищувати.
День шістдесят восьмий
От взяти наших предків. З візантійцями воювали, з половцями, з монголо-татарами, з поляками, німцями, врешті решт, - славні історичні часи. І тільки нашому поколінню дістався кончений супротивник. При чому кончений в усіх відношеннях. Ну ладно, бездарне військове керівництво. Ладно недалекоглядні мародери у війську. Але щоб кончений міністр закордонних справ - це вже занадто. Це ж яким треба бути йолопом, щоб змогти за одну хвилину перетворити на свого ворога Ізраїль, який від самого початку війни зайняв нейтральну позицію і уникав підтримки України як тільки міг. Це ж додуматися сказати, що євреї є найголовнішими антисемітами, ще й повторити фейк про нібито єврейське походження Гітлера. Це баба Мотря з села може собі дозволити сказати «може я помиляюся, але…». А тобі ж, коняці, високу посаду дали, ти ж мав би якусь освіту мати, якусь там загальну банальну ерудицію. Але, про що ж я? Яка там ерудиція, як вони всі звикли на бидло працювати - запрацювалися так, що ляп за ляпом. Ще й соловйов загадочним голосом мовить про знищення Англії й Ірландії аналогавнєтними ядерними боєголовками. Своїми ж язиками собі могилу копають. Але, на сьогодні, подякуєм лошаді й соловйову за допомогу нашим дипмісіям. Думаю, Ізраїль пересмотрить свою позицію після такого, ну а світ після ядерних погроз лише прискорить надання необхідної нам допомоги.
День шістдесят дев’ятий
Украіна абсолютно унікальна держава, в якій живе народ, у генетичному коді якого викарбовані любов до волі й героїзм. Я щодня бачу героїв. Героїв на передовій, у екіпажах швидких, з нашивками ДСНС. І менш помітних героів, які, здавалося б, і не можуть ними бути, ну не їхнє це, геройствувати. Вчора дивилася відео про маленьке селище під Києвом, мешканці якого відкрили дамбу і затопили власні домівки, тим самим зупинивши наступ на Київ. Сьогодні почула про 70-річну бабусю, яка телефоном передавала своєму синові розташування техніки ворога, а той передавав це все ЗСУ. Завдяки їй було знищено близько 100 одиниць техніки. Рашисти бабусю вбили, але її вклад у нашу перемогу є неоцінЕнним. А сьогодні ще дивилася виступ екс-мера Херсону, якого орки примусили дати інтерв’ю для орк-ТВ. Сама поза людини, стиснуті кулаки й щелепа говорять про його стан під час цього інтерв’ю. І такий собі жополиз-недожурналіст питає «А вот нєужелі, здєсь, гдє вісіт знамя пабєди, стела асвабадітєлям, гаріт вєчний агонь (при цьому в нього такий вираз обличчя, що він просто оргазмірує від того всього) ви павтарітє сваі слава? Шухєвіч для вас гєрой?» І ті кілька секунд для мене були як вічність… І пан Володимир таки сказав, що Шухевич воював за Україну і так, він герой. І Володимир Миколаєнко, завдяки цим словам, для мене теж став героєм, бо не зрадив, хоча розумів чим може для нього це обернутися, не дав пропагандонам зняти гарну картинку. А ще я зрозуміла, що ненавиджу дев’яте травня, всі ці «знамена асвабадітєлєй», всю цю їхню символіку і мракобєсіє на площах з вигуками «можем павтаріть». Я вже ніколи не толеруватиму людей, які виставлятимуть георгіївську стрічку або радянські стяги з гвоздиками. І не раджу слати мені привітання в цей день - я просто буду банити. Віднині для мене існує лише восьме травня - день пам’яті полеглим, день пам’яті двох моїх дідусів, які воювали. А потім зразу йтиме дев’яте травня - день ненависті до рашизму. І його я відзначатиму в колі онуків, розповідаючи їм, чому ми маємо ненавидіти оркостан.
День сімдесятий
Багатостраждальний Маріуполь. Місто-герой, місто-мученик. Місто зруйнованих життів і мрій. Місто, про яке зараз болить у кожного, бо там ще жевріє супротив, бо наші військові все ще тримають оборону, тримають з останніх сил, але вперто, так, що ними захоплюється весь світ. У той самий час рашисти взялися готувати місто до свого «параду пабєдітєлєй». І коли я побачила, що туди припхалися кирієнко, соловйов і пушилін, отримала такий собі флешбек у історію другої світової війни. Згадався мені спільний парад вермахту і радянської червоної армії у Польському місті Бересті у 1939 році. Тоді відбулася офіційна передача нацистами Берестя радянській стороні. І щось підказує мені, що готуються вони до офіційної передачі українського Маріуполя так званій динири. Коротше, оркостан пробиває дно по повній. Але ж то помічають лише ті, хто освічений, хто історію знає. А орки, вони ж не в курсі, що, якби Гітлер не порушив пакт Рібентропа-Молотова, то їхні діди радо б шматували Польщу, як вони робили в Бересті й, за багатьма істориками, у інших польських містах також. А якщо почитати історичні документи й свідчення щодо зґвалтувань і катувань населення у східній Прусії, то стає зрозумілим: таки да, то були їхні діди, а ці є справжніми «продолжатєлямі традицій». При чому, цитуючи ветерана війни, що давав свідчення щодо того жахіття, «спочатку там пройшов український фронт, то там нічого подібного не було, навіть близько». Якось так, навіть тоді ми не були «братами». А Маріуполь - це Украіна, які б ганчірки вони там зараз не розвішували і які б рашистські паради не влаштовували. Хай лише Господь дасть сили нашим хлопцям вистояти і залишитися живими. Амінь.
