Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Зараз вона з донькою перебралася до батьків і мешкає у Старокостянтинові. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День сімдесят восьмий
Ірина Верещук заявляє, що, можливо, вийде домовитися щодо евакуаціі важкопоранених із Азовсталі. Це всього лише 38 чоловік, але так важливо вивезти звідти хоча б їх. А ще важливо, щоб у цій операції обов’язково брала участь третя сторона і червоний хрест, бо без них довіри оркам немає. Украінці по всьому світу моляться про спасіння наших захисників у Маріуполі. Нехай на цей раз все вийде!
День сімдесят дев’ятий
Коли Макрон кілька днів тому заявив, що вступ України до ЄС займе десятиліття (!), я якось здивувалася. З чого б такі строки взялися? Та й дивно якось було почути про якісь незрозумілі альтернативи. А потім говоряща лошадь зі своїми посіпаками почали розповідати, що вони тепер проти вступу України до ЄС ( типу нам є діло до того, що вони про це думають). Але якось мені тоді почало правим оком розвиднятися, звідки вітер віє. А тепер Еммануелька почав розповідати, що тра «зберегти обличчя путлєра», і для цього, ну звісно ж, поступитися Українськими територіями. Нормальний ход, еге ж? Гітлеру обличчя не зберігали, Каддафі там, Чаушеску і єжи з ними. А путлєру будем зберігати. Ми можем його посмертну маску в музеї зберегти, якщо Еммануелю тра. Буде до нас приїжджать, милуватися. І якось хотілося згадати відому пісню «шо ж ти фраєр здав назад», але є якесь таке неприємне відчуття, шо Макрон таки завзято суне вперед. Оті його ламання, буду звонить - не буду звонить, якось не переконливо виглядають. Та й досвід у нас є неприємний з німецькими поціновувачами путлєровськоі політики, як-то фрау Меркель і Шредер. Тож цікаво, чи не нафто-рублики Макрон відпрацьовує? Чи може теж на газовий вентиль сісти хоче? Ох не за ту команду він починає грати. Історія таких промахів не пробачає.
День вісімдесятий
Сьогодні вперше я дивилася Євробачення від першої до останньої хвилини. Вперше український прапор майорів не лише в руках української делегації, але й у руках європейців. Вперше Європа усвідомлювала, що украінці таки є частиною їхньої родини і продемонструвала це нам своєю підтримкою. Вперше плакала разом з нашим коментатором після оголошення перемоги і під час фінальної пісні. Неймовірна гордість за Калуш, які знову подемонстрували український дух, які показали, що інтереси країни, життя наших захисників для кожного з нас на першому місці, і кожен з нас на своєму місці робить все, що може, задля них і задля нашої перемоги. Величезна подяка всім іншим артистам і коментаторам, які відкрито підтримували Україну, бо якби інші мовчали, то нас могли просто дискваліфікувати. Але усіх не дискваліфікуєш. І найголовніше: Європа вірить у нашу перемогу і готова приіхати до нас у гості рівно через рік. А значить у нас купа роботи: спочатку вигнати орків, потім відбудувати наші прекрасні міста, а потім гостинно зустріти наших друзів. Так, як уміємо зустрічати лише ми. Все буде Украіна!
День вісімдесят перший
Давним давно, коли я вчилася в школі, вчився зі мною в паралельному класі такий Славік. І, вроді, нормальний хлопчик був, веселий, товариський, коротше, ніщо біди не прєдвєщало. Але, переїхав той Славік з батьками в Донецьк (якщо не помиляюся) і шось там Славіку ся стало. «Прекрасна» мережа Однокласники ще тримала нас у контакті у 2014 році і, побачивши мою жорстку проукраїнську позицію, Славік не зміг змовчати і почав мені писати. Розсказував, що він вступив в ополчєніє динири, бо притісняли його за росєйську мову по самоє нємогу, а Степан Бандера вже підходив до самих стін його будинку на чолі військ київського нелегітимного режиму. Усі мої слова про те, що ти ж, пес смердючий, жив тут, у західній частині країни, ніхто ж тобі слова за твою расєйську не казав і, мало того, ти ж, гімно таке, російськомовний клас закінчував і ніхто ж тебе за це у шкільній їдальні не отруїв (їй-бо, варто було) - усе то було марно. Я була дура, яка прєдала расєйську мову (до речі, ще після 9-го класу, коли в україномовний клас перейшла), а він був хєрой, готовий за мову цю життя своє класти. І, здавалося б, тепер ви взагалі маєте геройствувать направо і наліво, але, раптом, в динири почалися волнєнія - родичі мобілізованих протестують. Виявляється, не дуже то вони хочуть ставати гарматним м’ясом во імя расєйськоі мови. А тут ще чутки ходять, що у них і жінок від 35 до 50 хочуть мобілізувати. Оце я розумію! Оце буде армія! Російська мова наголо, облізлий чорнобильський півень на палці і в бій. Як то кажуть, сам обирав майбутнє для себе, своєї дружини і дитини, Славік. Не подобається мова і країна - виїжджай і не неси свої правила у чужу хату. А школи, школи в Україні мають бути україномовними. Всі, без виключення. І ВНЗ теж. Бо освіта - це не лише знання, але формування особистості. Хочете, щоб в Україні панувала українська, починайте з чистки вчителів. Не хочеш викладати українською, вибачай, іди шукай роботу в іншій сфері. На жаль, досі чую, навіть у моєї доньки половина вчителів говорить російською. Вдома роби що хочеш, але в школі, тим паче з поглибленим вивченням української, де вчиться моя мала, будьте ласкаві вести викладання державною. Але, хто ж цим переймається? Як завжди: і так зійде.
День вісімдесят другий
Двісті шістдесят чотири. Лише чи аж - це з якого боку подивитися, але двісті шістдесят чотири українських бійця вивезені сьогодні з території Азовсталі. Двісті шістдесят чотири людини з пекла у невідомість, адже вони поки що не на підконтрольній території. Я лише сподіваюся, що тим п‘ятдесяти трьом з них, що є важкопораненими, надаватиметься уся можлива допомога. І сподіваюся, що ті двісті одинадцять, кого вивезли до Оленівки, скоро будуть вдома. Що їм не заподіють шкоди, адже, на жаль, орки Женевської конвенції не читали. Сьогодні, як ніколи, потрібно підіймати цю тему. Потрібно, щоб весь світ знав цю цифру: двісті шістдесят чотири. Світе, зроби так, щоб всі вони повернулися в Україну. Боже, почуй нас, бо не за себе сьогодні просимо, а за них.
День вісімдесят третій
Руссо туристо завжди були окремою категорією. Бидловате, вічно під шафе, воно займало весь простір навколо, спричиняло багато гамору і привертало до себе купу засуджуючих поглядів. Отаке руссо туристо, читайте віце-прем’єр оркостану і «голова» тимчасово (і не довго їм лишилося) окупованого Криму, занесло сьогодні у Херсон. При чому, вони ж приїхали впевнені, що стали там хазяями. Погуляли орки там, звичайно, на славу: зерно вивезли, почали віджимати бізнес у людей, забороняють фермерам реалізовувати власну продукцію - все лише через «тимчасову адміністрацію» (не лише в динири і линири були проститутки-ахвіціантки-охоронники, тож було кому владу передавати). Але хуснуллін і аксьонов - це вам не новоспечені, - ці вже давно знають що і як можна віджимати, тож швидко збагнули, що то вам не рушники і капці по турецьких готелях тирити. На радощах розкукурікався хуснуллін, що має Херсон великі перспективи і займе він «достойноє мєсто в расєйськой сєм‘є». Хер вам, нешановні, а не Херсон. Те, шо ви його тимчасово (так як і все інше) окупували і пограбували, не робить вас там хазяями, бо ґаздою на українській землі може бути лише українець. Тож рано чи пізно всі наші території повернуться. А от щодо такої сім’ї, то краще бути повною сиротою, чим мати таких «родичів». Мені просто цікаво. От, ладно ці два ідіоти - бидло є бидло. Ладно ті буряти, які вперше унітази побачили. Та фіг навіть з тими, що вперше побачили кружевні труси і бабам своїм їх повезли. Але вищому расєйському керівництву не соромно, що весь світ спостерігає, як вони пшеницю крадуть, як вивозять устаткування з лікарень і заводів, як прихватизують сільськогосподарську техніку? Їм не соромно, що їхня «асвабадітєльная» війна перетворилася на звичайнісіньке мародерство, яке транслюється на весь світ? Уси пєскова сьогодні заявили, що будь-яка війна закінчується миром і цей мир буде таким, де ім буде комфортно. Ну Ок, але можна якось комфорт у своїй оркляндіі не за наш рахунок будувати? Бо у нас, елементарно, на всіх унітазів не стане.
День вісімдесят четвертий
Сьогодні день пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Саме 18 травня, сімдесят вісім років тому, з Криму було відправлено перший ешелон людей. Загалом було депортовано близько двохсот тисяч. Людей перевозили як худобу. Багато хто вмирав у дорозі, особливо літні люди і діти. Сім’ї втрачали один одного. Людей вивозили у найвіддаленіші куточки, де був зовсім інший клімат, інші умови життя, тож вони мали вчитися жити заново. Але чим татари відрізнялися від багатьох інших поневолених народів - це жагою до життя, а також бажанням повернутися на рідну землю і панувати на ній. Цим кримські татари дуже схожі на українців. Ми всі бачили, як у перші дні окупації Криму орками, саме кримські татари допомагали нашим військовим - приносили їм їжу, підтримували їх. На жаль, тоді було прийнято рішення відступити і віддати Крим зеленим недовійськовим (бо військові, що себе поважають, поважають і свої шеврони, а не ховають їх від усіх). Тоді ми дозволили біді знову прийти у домівки кримських татар, адже вони лишилися сам на сам із своїм одвічним ворогом. Ми чудово знаємо про репресії кримських татар на півострові, про закриття кримськотатарського телебачення, переслідування їхніх активістів. Ще одне «ніколи знову», яке знову повернулося. Сьогодні у нас і у кримських татар з’являється надія на те, що Крим скоро повернеться додому. І це важливо, адже допоки Крим не буде відібрано у орків, вони знову й знову намагатимуться пробити до нього сухопутний коридор, а значить нам не буде спокою. І кримський міст потрібно знищити будь-що, щоб не лізло оте все шобло вже ніколи до України. А потім потрібно все життя слідкувати, щоб жоден політик, жоден президент ніколи в житті не дозволяв ніяких орківських баз на території Криму. Ніяких окремих статусів Севастополю - має стати звичайним містом АР Крим. Якби у 2010 році Янукович не продовжив контракт, дозволивши оркам і надалі перебувати в Севастополі, якби, як тоді просили американці, ми дозволили їм мати там своі бази, то сьогодні ми могли б мати зовсім іншу історію. І кримські татари не переживали би флешбек у сімдесяти-восьмирічну давнину. Але ми тоді дозволили, промовчали, проковтнули і тепер маємо відвойовувати. Сподіваюся, наступний день пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу відбуватиметься не лише під їхніми прапорами, але й у всіх кримських містах і селищах будуть приспущені українські прапори як символ скорботи за тими, кого втратив величний і нескорений кримськотатарський нарід. І для них, так само як і для нас, вже дійсно наступить справжнє «ніколи знову».
