Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Зараз вона з донькою перебралася до батьків і мешкає у Старокостянтинові. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День вісімдесят п’ятий
Герхарда Шредера сьогодні позбавили офісу у бундестазі, точніше позбавили фінансування його за державний кошт. Щоправда, співробітників у тому офісі вже з березня не було - пішли від нього через його палке кохання до путлєра, вірніше до подачок від путлєра. Здавалося б, на холєру мені той Шредер здався? Але мені стало цікаво: а чому у нас отих всіх путінофілов ніяк не позбудуться? У нас те «позбування» - якась трагікомедія. Здавалося б, ось воно, нарешті, за вісім років війни аж 14 квітня (!) фракція ОПЗЖ припинила свою діяльність на час війни (на мінуточку!) - ну ура же. Але ніт, фракції нема, а депутати є, тільки стали позафракційними (це шо за цирк, пробачте?). А вже 21 квітня (опа!) і є у нас в раді нова фракція «Платформа за життя та мир» (хочеться додати «праху вашему, амінь») і хто там, га? Вгадайте-но…. Канєшно ж, опозжопці на чолі з Бойко. В нас війна, Карл! До якої вони мають найпряміше, найбезпосередніше відношення, а вони продовжують паразитувати у нашій державі. Ні, я, звичайно, розумію, що законно обрані частиною нашого суспільства бла-бла-бла, але… Якщо німці цих путлєровських хвойд сраною мітлою метуть (ой, так цікаво, чи то Меркель дістанеться - ви вже зрозуміли, що я її особливо люблю). То якого дідька ті хвойди так чудово влаштувалися у країні, до якої принесли війну?
День вісімдесят шостий
Життя перетворилося на суцільні новини. Просинаєшся - читаєш новини, у перервах в роботі читаєш новини, під час перекусів читаєш новини, лягаєш спати - читаєш новини, просинаєшся вночі від сирени, вибухів, гулу літаків - читаєш новини. Новини викликають різні емоції: гнів (найчастіше), сум, радість (кожен день як бачу статистику втрат орків), часом страх або розгубленість. Але є новини, які читаєш і не знаєш, плакати чи сміятися. Італія розробила план по забезпеченню миру в Україні. Всього лише чотири кроки: 1. Припинення вогню (яке за мінськими угодами в нас наступило ще о 00:00 15 лютого 2015 року - італійці просто не у курсі) 2. Перемовини щодо міжнародного статусу України (соромлюсь спитати, з ким? Ми перемовини ці вже хто зна скільки часу ведем з усіма притомними світовими лідерами - але поки що всі наші перспективи коливаються від «ось-ось» і до «може зайняти роки і навіть десятиліття». А що там дехто в бункері думає, українцям тупо начхати.) 3. Двостороння угода по Криму і Донбасу («Двостороння угода по Тренто і Боцано» - теж непогано звучить. В смислі це Італійські землі? В смислі вони оркам не належать? То просто путя ще не знає, шо там теж є рускоязичниє серед гастарбайтерів - прийде спасати сто процентів. А там і всі інші частини Італії прибере - там в кожному селі одне-два чмоні, що підтримують путю, знайдуться.) 4. Багатостороння угода щодо миру і безпеки в Європі (А діда бункерного покличете? А, ну тоді навіть іхати не варто на ті перемовини - ви ж пам’ятаєте про вартість тієї бумажки, на якій расєянці договори заключають. Тупо на ніт всі старання перевести.) Коротше, якось довго крокувати по цьому плану. Пропоную скоротити кількість кроків: 1. Багатостороння угода про міжнародний статус України (путя не учавствує - сидить в ізоляції, кусає локті або шойгу - то вже як йому більше подобається. Тим часом Украіна вступає в ЄС і НАТО.) 2. Всі разом *башим орків (пардон за франсе, але синоніму тому слову немає. Люлєй роздаєм поки оркляндія не розпадається на окремі небоєздатні країни, які живуть собі далі, нікого не чіпаючи. Ну а на святкуванні перемоги, якщо вже дуже хочеться, можна урочисто укласти багатосторонню угоду щодо миру і безпеки в Європі.) Ех, тра було мені в дипломати подаватися - такий талант пропадає. Але ж не візьме ЄС мій план на розгляд. Ну ладно, тоді най хоч зброю поставляють, бо нам треба чимось односторонню угоду по Криму і Донбасу укладати.
День вісімдесят сьомий
Кожного дня пишу який день. І лише украінці чудово розуміють, що це дні повномасштабного (ключове слово) вторгенння расєі в Україну. А війна у нас іде вже вісім років. Просто усім було зручно вдавати, що вони не розуміють, що насправді відбувається. Максимум - «велике занепокоєння». А у нас вісім років похоронки, вісім років волонтери, вісім років військовий збір, вісім років пожертв на армію. І при цьому вісім років кропіткої роботи по побудові своєї економіки, по розвитку бізнесу, по євроінтеграції. Вісім років сам на сам з підступним, жорстоким ворогом. Вісім років, які не зломили, а лише гуртували націю. Сьогодні вісімдесят сьомий день як, нарешті, весь світ побачив що таке є украінці. Але є ті, кому досить не доходить. Сільвіо Берлусконі заявив, що Європа повинна ПРИМУСИТИ Україну прийняти умови путлєра. Зайчик. Звик, що в нього все було як по маслу: корупція, хабарництво, зв’язки з мафією, відмивання грошей (список є ще чим продовжувати). Коротше, такий собі путлєр, тільки італійський. І оце одоробло вважає, що всіх можна примусити. Я не можу нічого казати про італійців (мені важко зрозуміти що їм робилося, що вони його терпіли 20 років), але сама суть українця в тому, що його ні до чого не можна примусити. «Вони вистояли, не вистояв бетон» - це про українців. «Азовсталь» - це про українців. Консолідація і кілометрові черги у військкомати у перші години війни - це про українців. Налагодження роботи волонтерів одразу ж після перших вибухів - це про українців. Українців знищували, щоб примусити забути мову - мова жива. Українців знищували, щоб примусити зректися своєї культури - вишиванка, українська пісня, петриківський розпис, обряди, щедрівки, колядки - все це передається з покоління в покоління. Українців знищували на Майдані у 2014, щоб примусити йти расєйським шляхом розвитку - Небесна сотня виборола нам право на свій шлях. У цій війні головне, чого не врахував путлєр, - це те, що українців примусити неможливо. Яку б стратегію вони не розробляли у своїх хворих головах, які б методи залякування не придумували, Украіна буде вільною, бо це є вибір українського народу. А Берлусконі хай іде слідом за расєйським кораблем.
День вісімдесят восьмий
Орки, як завжди, перевершують самих себе. Тепер вони взялися русифіковувати освіту на окупованих територіях. За словами Денисової, у школах Маріуполя з нового навчального року планують викладати всього три предмети: расєйську мову і літературу, історію РФ і математику. Не знаю звідки інфа, але не здивуюся, бо, судячи з написів, знайдених у квартирах у деокупованих містах, лише ці предмети оркам і знайомі, при чому дуже поверхнево. Підготовка до навчального року вже почалася: першим ділом спалили підручники з історії України. Ну, тут погоджуюсь - треба переписувати. Замало нам розповідали про всі ті звірства, що росіяни творили на українських землях впродовж багатьох віків. Давалися взнаки погляди істориків, що виховувалися у радянському союзі, а потім писали підручники з історії України. Я, особисто, вважаю, що замало знаю справжньої історії України, але точно зроблю все, щоб цих прогалин у моїх знаннях не лишилося. Якщо не помиляюся у авторстві, Сантаяна колись сказав, що нація, яка не ознайомлена з історією, приречена на її повторювання. Схильна думати, що це так. Не дарма у підручниках з історії для окупованих територій орки прибирають слово «Київська» з назви «Київська Русь». Якщо для них так важливо насадити спотворену історію у голови дітей, то, мабуть, нам потрібно замислитися і зробити все, щоб нове покоління українців знали справжню історію своєї країни. А раптом це допоможе і ми таки зможем вирватися з кігтів расєйськоі недодержави назавжди?
День вісімдесят дев’ятий
Сьогодні нові факти від Людмили Денисової щодо зґвалтувань, про які стало відомо за останню добу. Зґвалтувань дітей. Дітей. Від кількох місяців до підліткового віку. Дівчаток і хлопчиків. Групових зґвалтувань, з особливою жорстокістю, частіше всього на очах у матерів. Я не хочу, не буду писати про кожен окремий випадок. Просто не можу навіть повторити цього, не те що уявити. І не можу уявити, що за звірів виховують в тому оркостані. Вісімдесят дев’ятий день цього жахіття, а в голові досі не вкладається, що такі потвори можуть існувати у двадцять першому столітті. Хто там говорив про збережене обличчя путлєра? Хто говорить про перемовини? Десь читала, що це не він робить. Не він. Вони всі. Всі разом, включно з їхніми самками, які ржуть, коли чоловіки розповідають їм про зґвалтування, катування і вбивства, включно з їхніми дітьми, що малюють літеру зед в кольорах георгіївської стрічки. Країна потвор і уродів, у яких немає взагалі поняття про якусь мораль чи людяність. Сьогодні, нарешті, винесено перший вирок оркові, що вбив цивільного в Україні. Пожиттєве ув’язнення. Я дуже хочу, щоб він відбув це покарання. Хочу, щоб він вже зараз усвідомлював, що ніколи не вийде на волю, щоб його батьки жили з цим. І хочу щоб всі гади, які чинили і чинять злочини в Україні були знайдені і покарані. Я хочу, щоб ми знали кожного з них у обличчя, щоб скільки б років не пройшло, якщо їм вдасться уникнути смерті чи правосуддя зараз, вони розуміли, що будь який українець здатен упізнати і здати їх, якщо вони наважаться виїхати за кордони своєі недодержави. Воєнні злочини та злочини проти людства і людяності не мають строку давності. Полювання відкрите.
День дев’яностий
Щодня читаю купу новин з різних ресурсів. І почала помічати, що дуже велика частина цих новин пов’язана із тим, хто що сказав / зробив / написав в оркостані. Сьогодні, наприклад, була новина про те, що вони збираються повністю змінити систему освіти, відмовившись від бакалаврів і магістрів. Спочатку, моєю першою реакцією було «треба почитати», бо, як людина, яка багато років пропрацювала у системі вищої освіти, я чудово розумію що таке Болонський процес і які наслідки можуть бути, насамперед, для випускників вишів, якщо від нього відмовитися. Але потім я сказала собі «стоп». Я свідомо вже дев’яносто днів придушую у собі бажання поцікавитися запоребриком. Єдиний контекст, у якому я зараз розглядаю оркостан, - це контекст тих злочинів, які орки чинять у моїй країні, і не розумію, чому так активно наші журналісти продовжують доносити нам те, що у москальні там відбувається. Ні, якщо це висловлювання можновладців про Україну, то Ок, - ми маємо розуміти, що у їхніх хворих головах робиться. Але! Там якась продюсерка сказала… Там якийсь актор зробив… Там якась співачка записала… Серйозно? А яке нам має бути діло до того всього? Ми багато років чули вислів «країни пострадянського простору» і до цих країн весь час відносили Україну. Але це також викривлення нашої історії. Ми не країна пострадянського простору. Ми країна, яка колись була окупована радянським союзом. Відчуваєте різницю? І щось починає мені здаватися, що саме нерозуміння цього призвело до нашого тридцятирічного застою. Наприклад, Польща і країни Балтії, які ні на хвилину не забували, що у радянському союзі були під окупацією, давно вирвалися з під впливу расєі і стали на Європейський шлях розвитку. Ми, які дозволили вкоренитися міфові про «три братні народи», лише зараз починаємо свої мізки прочищати. Але хотілося б, щоб наші медіа допомагали нам в тому, а не заважали своїми опусами про непонятно кого з оркостану. Якщо вже хочете писати про расєю, то пишіть щось, що нас дійсно стосується. Ну, наприклад, Буданов сказав, що є два шляхи закінчення війни: 1) на расєі змінюється політичне керівництво, вони забирають решту і рештки своїх орків з України і, ну ладно вже, лишаються ерефією у своїх кордонах; 2) ерефія розпадається на три і більше частин, які стають окремими державами. Ну прелєсно ж!
День дев’яносто перший
Сьогодні день філолога. Зі святом, всі мої любимі причетні. Отже, сьогодні про мову. (Мабуть, змушена буду закрити коменти, бо знов буде купа незгодних) Але. Я та, для кого українська є другою мовою, мовою, яку я вчила і переходила на неі поступово. І, мабуть, я краще, ніж ті, хто від народження є носіями української, розумію як то переходити на украінську. І те, як можна допомогти російськомовним перейти на украінську (не повірите, але гнівні пости і погрози не допомагають). Отже, з власного досвіду точно можу сказати, що вчитель української мови у школі - це той, хто може привити любов до мови, навіть коли ти нею ще не говориш. Галино Василівно, знаю, що читаєте, знаю, що жахаєтесь моїй пунктуації і суржику 
, але саме ваші уроки українськоі літератури заставили мене полюбити украінську мову. Ті, хто говорить, що українські класичні твори нудні і не цікаві, повірте, вам просто не повезло з вчителем. Друге, що допомагає - підтримка. Коли я починала говорити, я видавала такі «перли», що азаров нервово курив у сторонці. Досі деякі з моїх висловів є приводом для жартів з моїми старими друзями. Але мені допомагали, підказували, ніколи не глузували, дозволяли перескакувати з однієї мови на іншу, коли добирати слова було важко. Поступово труднощів ставало все менше, а мова ставала все більш схожою на нормальну. Третє, що допомагає - цікавий контент. Порадьте цікаву книжку українською, дивіться разом фільми українською - чим більше чуєш, тим більше запам’ятовується. І врешті, говоріть. Говоріть про все на світі. Коли з тобою говорять украінською, виникає бажання відповісти украінскою, принаймні у тих, хто вважає себе інтелігентною людиною, а не «у мєня, навєрно, чєлюсті не так распаложені» (цим нічого з вище перерахованого не допоможе - тут тільки чемодан-вокзал-расєя). І, філологи, давайте пам’ятати, що, коли до нас приходять студенти рівня елементарі вчити англійську, ми не наіжджаємо на них «давай, говори англійською, бо у мене тут English speaking zone». Ми поступово формуємо навички, розширюємо словниковий запас, підтримуємо і допомагаємо. Для тих, хто вчить украінську, усі ті етапи формування вмінь і розвитку навичок так само необхідні, як і при вивченні будь-якої іншої мови. Тож, мабуть, потрібно дати їм час. Я маю величезну кількість російськомовних друзів, які зараз намагаються спілкуватися українською. Повірте, для них це навіть важливіше, ніж для україномовних, адже це вже про самоідентифікацію, про належність до народу України і про відокремлення від оркостану. Але на все потрібен час. Тож, почекайте трошки, доволі скоро все у нас буде українська.
