Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Зараз вона з донькою перебралася до батьків і мешкає у Старокостянтинові. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День дев’яносто другий
Невілл Чемберлен і Вінстон Черчиль. Що між ними спільного? Впевнена, що небагато людей зможуть відповісти на це питання, проте, ті, хто знайомий з історією Великої Британії, напевне знають, що вони обидва були прем’єр-міністрами. А яка ж між ними різниця? А різниця в тому, що 100% тих, хто прочитав перше речення, точно знають хто такий Вінстон Черчиль, а от Невілл Чемберлен - того вже знають лише одиниці. Чому ж так, адже вони обіймали посаду один за одним, жили в той самий період і працювали, фактично, в однакових умовах Другої Світової. А вся справа в тому, що, в той час як Черчиль став символом непримиренної боротьби з фашизмом, Чемберлен намагався домовитися з Гітлером, віддавши йому частину тодішньої Чехословаччини. У вересні 1938 року Велика Британія, Франція і Італія підписали з гітлерівською Німеччиною Мюнхенську угоду. В руки Гітлера була віддана частина Чехословаччини. Виправдання: вони робили Чехословаччину «однорідною» державою, відокремивши від неї «чуже» їй населення, яке живе за сусідством із народом, пов’язаним із ним расовим корінням. «Чужим» чехословацьким населенням були судетські німці, чиї предки оселилися там ще у тринадцятому (!) столітті. Ну а «однорасовим» народом, звісно ж, були німці. Звісно ж, Гітлер щиросердно обіцяв, що йому потрібно лише захистити німців, і решта Чехословаччини не постраждає. Коротше, згодувавши Гітлерові Судети, Чемберлен полетів в Британію, розповідаючи усім, що привіз їм мир, і як врятував світ від другої світової війни. Чим то все закінчилося, ми всі в курсі. До речі, вже у березні Чехословаччина була окупована повністю. Як вам, нічого не нагадує? За що люблю Бориса Джонсона, - за його розум, далекоглядність і, впевнена, глибоке знання історії. Він пам’ятає помилку Чемберлена і його забуття, а також пам’ятає триумф Черчилля. Політики ж Італії і Франції, по-ходу, ніц не пам’ятають. Чи то просто тупі і недалекоглядні. Сьогодні пропонувати Україні здати частину території путлєру - це нагодувати звіра, який відчує свою безкарність і піде далі. І, якщо його орки звідси тягнули унітази, то Італія і Франція уявляють що вони робитимуть із «загниваючою Європою»? Якщо їх виховували, що ми їхні «браття» і вони тут таке витворяють, то що вони робитимуть з Європою, яку їх десятиліттями вчать ненавидіти? Я розумію, що тим, хто сидить на глі расєйських подачок, начхати на українців, але, нешановні, ви, навіть в порівнянні з Україною, «висір на карті світу», а оркостан навіть розбігтися не встигне. Тож бережіть Україну, бо вона оберігає вас, адже закінчите як Чемберлен. Але не це страшно, а те, що через ваші ганебні загравання постраждають мільйони європейців, як зараз страждаємо ми.
День дев’яносто третій
Прийшла радість, звідки не чекали, - легітимич нам, українцям, листа написав. Переживає, що ми можем державність втратити. Головне, коли у 2010 році Харківські угоди підписував, не переживав. А зараз боїться, що у нас можуть частину земель анексувати (жах, та й годі). І одразу ж відчувається, що сам писав, - такий потужний екскурс у історію сторічної давнини робить. Головне, раніше проффесор Словакію з Словенією плутав, Косово Чорногорією називав, Південну Осетію Північною, а тут прям без помилок «держави Антанти» (цікаво, він це хоча б вимовити зможе з першої спроби?). Загалом, душещєпатєльне посланіє. Ображений на нас яник. Каже, що і обзивали ми його, і не слухались, і заважали втілювати конструктивні ідеї. Коротше, наказаніє, а не піддані (не те, що раби на оркостані, - там краса - всі натреновані мовчати в тряпочку, царя любити, бухати, і все, що погано лежить, красти). Але ж, як у все ще легітимного (на думку расєян) президента, болить у федоровича душа за Україну. Одумайтесь, каже, ви ж маєте стати містком між заходом і оркостаном, «уміло маневруючи між їхніми інтересами». (Де там нам свої інтереси мати, ага. Звикли наші президенти, що є інтереси їхні, тих в кого можна чогось відхопити, і тих, до кого прийдеться звертатися, а украінці - то таке, хто там про них згадає.) І вирішили ті, хто за яника листа писали, додати пафосу, мовляв, про місток йому Генрі Кіссінджер сказав (це той давоський панікер, який запропонував нам поміняти території на мир - нестиковочка тут якась, яник-то боїться, що ми втратимо території, а Кіссінджер пропонує їх втратити). Коротше, почитала я той лист і згадалася мені ще одна сьогоднішня новина: в Маріуполі (!) орки газету роздають, у якій розповідають, що Маріуполь - це приклад того, як расєянські військові разом з військовими динири взяли місто без масових руйнувань, заради збереження життя маріупольців. І от мені цікаво: це хто у них там в оркостані живе, що вони реально вважають, що оці їхні фейкові листи і статті можуть взагалі спрацювати? Адже, те, що вони так впевнено це роблять, означає, що там піпл це хаває. Пошли нам, Господи, високий-високий паркан на межі з тими, що там живуть, бо, здається, не з того боку біолабораторії шукають.
День дев’яносто четвертий
Я ніколи не любила расєйських воєнних фільмів. Навіть радянської класики, як-то «В бій ідуть одні «старики» чи «А зорі тут тихі», я жодного разу не змогла подивитися повністю, ну а сучасних й поготів. Щоправда, ще у дитинстві читала багато книжок, проте, читала я все, що мені до рук траплялося, але, що дивно, не лишилося в голові з тих воєнних книжок майже нічого, крім «за родіну, за сталіна», хіба що «Повість про справжню людину» лишила по собі справді глибокий слід. На відміну від радянських воєнних книжок, дуже люблю твори Еріха Марія Ремарка. Якось так вийшло, що не пройшло ще року, як я прочитала його «Час жити і час помирати», і тепер я точно розумію, чому так захоплювалася його творами. Абсолютно точний опис почуттів людини, яка опинилася в умовах війни, як «на передку», так і в тилу. Немає оцього «ура-патріотизму», але є глибоке відчуття війни і її впливу на життя і психіку людей. Але я не про те хотіла. Нещодавно у моїй голові склався пазл - я зрозуміла, чому я не любила расєйські воєнні фільми. Бо вони романтизуть війну. З тиждень тому слухала перехоплення розмови орка з матір‘ю. Він їй, «мам, тут пекло, ми всі хочем додому», а вона йому «синок, а развє ви ввечері, за чашкою чаю, не говорите «а хто як не ми», хіба немає у вас патріотів, готових за родіну воювати?», а він їй «та тут вночі саме страшне - я вже спати боюся». Сиджу і думаю: це ж що у неї за картинка в голові? Повоювали до 18:00, потім мити руки і чаєпітіє? А потім згадалися ті радянські фільми: довгі розмови біля костра, пісні, любовання зірками… Звідтіля і картинка в голові у маман. Не навчили їхні фільми, що війна - це біль, кров, смерті, відірвані кінцівки, понівечені долі. Того і пялили вони гімнастерки на себе, романтики недороблені. А зараз прийшли сюди з парадною формою, а замість «романтік» їх тут тупо жарять. А нещодавно один мій друг європеєць мені написав цікаву фразу: «збираюся подивитися сьогодні антивоєнний фільм». Отут пазл і склався: нам показували воєнні фільми, а мали б антивоєнні. Я знаю, що в майбутньому будуть знімати фільми про цю війну, про наших захисників, про запеклі бої за наші міста. І я дуже хочу, щоб в кінці кожного такого фільму показували справжню статистику, як це завжди роблять у голлівудських фільмах, заснованих на реальних подіях. Майбутні покоління мають пам’ятати справжню ціну миру, мають знати скільки людей зараз гинуть, щоб вибороти їхнє право на життя, і мають розуміти, що Украіна має бути сильною для того, щоб нащадки не переживали більше цих жахіть, а не для «можем павтаріть».
День дев’яносто п’ятий
Сьогодні день Києва. У тих, хто народився і виріс у цьому місті, любов до нього є вродженною, ну а ті, хто переїздить до нього з інших міст і містечок, закохуються у Київ поступово. Я переїхала до Києва вісімнадцять років тому і також пізнавала місто помалу. Спочатку я закохалася у Голосіівський ліс, його тишу, велич, озера, джерела і неймовірно чисте повітря. Потім я відкрила для себе Узвіз із його затишними кав’ярнями, цікавими музеями і неймовірною атмосферою. Я закохалася у Контрактову площу з її вийнятковою історією, Самсоном, Флорівським монастирем і Храмом Успіння Богородиці Пирогощої. Зараз я дуже люблю свій район, каштани і шипшини навколо наших будинків і, особливо, абрикос, чия крона розкинулася під моїм вікном, а запашний білий цвіт тішить навесні. Я обожнюю нічний Київ - він виглядає зовсім інакше, ніж вдень. Вночі можна годинами кататися Києвом на машині, слухати музику, зупинятися біля нічних кіосків, щоб випити кави, і це ніколи не набридне. Але особливо добре пізнаєш Київ і його мешканців у скрутні часи. Коли під час революції гідності жінки з бездоганним манікюром виколупують бруківку, щоб захищатися від беркутів. Коли бізнесмен на крутій тачці під’їжджає до повстанців і вигружає з багажника і салону шини для побудови барикад. Коли у перший день війни твій зовсім молодий сусід виходить з квартири з наплічником за спиною і жовтою стрічкою на рукаві. Коли продавчиня, яка постійно дивилася серіали на мобільному, перетворює свій кіоск у базу для ТРО. Коли бабусі, які оглядали тебе на вулиці з голови до ніг, підморгують тобі у бомбосховищі і, щоб дитина не чула, шепочуть: «Може пару крапель коньячку у чай? Дуже рекомендую!», а потім злагодженим хором кілька годин поспіль співають народних пісень, ну і, звісно ж, Гімн Украіни. Київ - це неймовірне місто неймовірних людей. Це справжнє серце нашої країни, яке зараз так прагнуть завоювати. Але завоювати це серце можна лише любов’ю і ласкою, бо у відповідь на насилля Київ обов’язково вищириться протитанковими їжаками, прикриється барикадами, запасеться коктейлями Молотова і стоятиме до останнього, як робив це безліч разів за свою багатовікову історію. І цього разу він обов’язково вистоїть, як і вся наша країна. А все зруйноване буде відбудовано. І кожне українське місто обов’язково відзначатиме свій день: Київ, Харків, Чернігів, Маріуполь, Херсон, Мелітополь і всі-всі міста і містечка. А ще, ми всі разом святкуватимемо День Перемоги над рашистами. І тоді приїздіть всі до нас, в Київ. Він вам обов’язково сподобається.
День дев’яносто шостий
Тринадцять років я пропрацювала у сільськогосподарському університеті. Серед моїх колишніх студентів багато агрономів, спеціалістів із захисту рослин, а також автоматизації і електрифікації сільського господарства. Каюсь. Неправильно ми вас, рідненькі, вчили. Ми-то думали, що потрібно розробити план сівозміни, землю підготувати, рослини посадити, холити їх і пестити, потім врожай зібрати, та ще й правильно його зберігати. А ніт. Оркостан-то в нас вийшов на «рекордні врожаї» (фігня, що в травні). Світ, мабуть, має подумати, що не інакше як сколково доклало зусиль і тепер заколосилися безкраї поля пшениці на просторах Сибіру, та й дають вони врожаї тричі на рік - не встигають орки збирати. Але все набагато простіше: прийшов до сусіда, вкрав - ось тобі і рекордний врожай. За цією ж схемою у Донецьку нові тролейбуси, вкрадені з Маріуполя, скоро поїдуть (от лише перефарбують їх в кольори недоросів). Апаратура з Маріуполя вже подарована недоросами лікарням Донецька. Гуманітарка, що в Херсоні орками роздається, вкрадена в украінських гумконвоів. Ростов металом розжився. Крим Херсонськими огірками. Коротше, знає наш сусід як треба жити, при цьому не працюючи. Мені лише цікаво, як вони планують за це все розраховуватися потім. Бо загальновідомим є анекдот про українців, де «копійочка до копійочки», - потім за все рахунок виставимо.
День дев’яносто сьомий
Останній день весни. Весни, якої я не побачила. Я не побачила, як зацвів абрикос під моїм вікном, бо мусила поїхати з дому через постійні обстріли Києва. Я не побачила, як жовті кульбаби рясніли серед зелені, бо не мала часу навіть вийти з дому - занадто багато було роботи. Я не побачилася з друзями, з якими ми давно планували зустрітися, коли трохи потеплішає. Зрештою, я не побачила останнього дзвоника своєї доньки, а він дійсно мав бути для неї останнім. Для багатьох випускників дев’ятих і одинадцятих класів сьогоднішній день особливо тяжкий, адже вони розуміють, що вже не прийдуть до своїх шкіл, не зустрінуть своїх однокласників. Сьогодні вони прощалися онлайн, плакали, підтримували один одного. Спочатку карантинні обмеження через коронавірус, а тепер і війна забрали у них найкращі миті шкільних років, позбавили найтепліших спогадів. Я знаю, що у них обов’язково будуть інші випускні вечори - у коледжах і вищих навчальних закладах, коли вони одягнуть гарні сукні, елегантні костюми, станцюють вальс, зустрінуть світанок зі своїми друзями. Проте, ця весна із присмаком війни назавжди залишиться у їхній пам’яті замість сьогоднішнього останнього дзвоника. Сподіваюся, що нинішні випускники стануть останнім поколінням українців, яке пізнає війну. І згадки про неї будуть їхньою внутрішньою мотивацією для розбудови зовсім іншої, не корумпованої, процвітаючої, вільної і незалежної України.
День дев’яносто восьмий
Перше червня, день захисту дітей. Щойно я дізналася про те, що почалася повномасштабна війна, я одразу подумала про доньку. Захистити і вберегти - це інстинкт матері. Саме цей інстинкт тримав мене у купі перші тижні: я робила все, щоб донька легше переносила те, що відбувалося навколо. Впевнена, що всі мами робили те саме. Сьогодні ми, мабуть, вперше цілком розуміємо поняття «захист дітей», розуміємо наскільки вони вразливі й беззахисні, наскільки залежать від нас, дорослих, і, при цьому, як по-дорослому намагаються підтримати, коли у нас здають нерви. Я працюю з дітьми щодня і точно можу сказати, що наші діти неймовірні. Вони сповнені мрій і планів, надзвичайно цікаві й багатогранні, здатні здивувати своїми роздумами й поглядами на будь-яку проблему. Кожна дитина - це маленький всесвіт, який ми маємо захищати, бо вони і є майбутнім України. Зараз я вперше розділяю свою відповідальність за життя і безпеку моєї дитини з мільйонами інших українців: з воїнами, які ведуть запеклі бої з ворогом, з волонтерами, які постачають нашим захисникам усе необхідне, з дипломатами, які забезпечують нам підтримку всього світу, з учителями, які дають моїй дитини відчуття стабільності й нормальності. Це абсолютно незвичне для мене почуття - покладатися на когось ще, окрім самої себе. Але, однозначно, лише віра в наш нарід і в ЗСУ дає впевненість у завтрашньому дні і в тому, що для нас і наших дітей обов’язково наступить мир.
