Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Зараз вона з донькою перебралася до батьків і мешкає у Старокостянтинові. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День сто шостий
Нарешті, на розгляд Веховноі Ради внесено закон щодо позбавлення громадянства України за державну зраду. Якщо чесно, то я захоплююся рішеннями Латвії, яка, ще від самого проголошення незалежності, доволі жорстко ставилася до тих, хто не хотів вивчати латиську мову. У Латвії таким особам просто видавали паспорти «не громадянина». Люди з такими паспортами не могли приймати участь у виборах, а відтак, були позбавлені можливості обирати до уряду проросійських політиків. Крім того, одразу було вирішено проблему з мовою. В Латвії я маю багато родичів і все молоде покоління (мій вік і молодші) вільно спілкуються латиською, вчилися на латиській у школі й університетах, використовують її на роботі. Вдома всі розмовляють російською, бо російськомовними є батьки, але жодних розмов про «не такі челюсті», «я вас нє панімаю», «гаварітє са мной на панятном язикє». Хочеш не просто жити в Латвії, але й мати там якісь можливості, - вчи мову; не хочеш вчити мову - ну живи, звичайно, але тихенько собі й не мрій про якісь особливі права і статуси. Все дуже правильно і справедливо. Ми свою можливість упустили, але з цим законопроектом, можливо, маємо на щось шанси. Ще у чотирнадцятому році ми зрозуміли, що рано чи пізно, але будемо повертати Донбас і Крим в Україну, але часто звучало питання «а як бути з тими, що там живуть?» А все дуже просто - позбавляти громадянства. А потім - що хочуть хай роблять. Хочуть - на расєю валять. Хочуть, най тут залишаються, але, вибачайте, більше ніяких голосувань за януковичей і опоблоки. Ніяких п’ятих колон. Ніяких російськомовних шкіл і внз. Дотолерантничались, досить.
День сто сьомий
Сьогодні вперше після початку повномасштабної війни потрапила на вулицю у комендантську годину. Неприємне і моторошне відчуття. Колись жваві вночі вулиці, по яких гуляла молодь, зовсім пусті. Там, де весело виблискували ліхтарі, зараз повна темрява. Там, де лунав сміх і співи під гітару, зараз абсолютна тиша. Орки забрали у нас весну, а зараз забирають літо. Вони забирають молодість і радість у наших дітей. Позбавляють нас спогадів. Я дуже добре пам’ятаю ті часи, коли мені було п’ятнадцять. Теплі вечори у компанії друзів. Що згадуватиме моя дитина?
День сто восьмий
Знову вдома. Коли я виїжджала з Києва, атмосфера була гнітючою. Люди не розуміли, чого можна чекати, а тому готувалися одразу до всього. Перехожі придивлялися один до одного - раптом хтось чужий на районі. Всі були похмурі й напружені. Сьогодні місто зовсім інше. Звичайно, воно також готове до усього, але ця готовність до ймовірних військових дій просто стала ще однією буденністю. Ремонтуються дороги. Ведуться планові роботи по підготовці до опалювального сезону. Місто вкрите зеленню і квітами. Мені, чомусь, одразу впав у вічі новий трояндовий кущ біля будинку, який хтось посадив, поки мене не було. Неймовірно гарні жовті троянди, як символ того, що ми продовжуємо жити. Київ продовжує жити і квітнути. І Україна, обов’язково, розквітне в повну силу і житиме вічно.
День сто дев’ятий
Ердоган знову хоче. Зустріч організувати. Між Зеленським і пу. При чому хоче він це ще з середини лютого, коли повномасштабного вторгнення ще не було. А вже після вторгнення він прям щомісяця хоче. І кожного разу прям ось-ось, але не виходить і не виходить. На цей раз зустріч має бути про «зелений коридор» для українського зерна. Це такий коридор, який расєя нам відкриє, якщо ми порти свої розмінуємо, а вони їй-бо тим не скористаються, бо ж нагодувати весь світ набагато важливіше - орки ще ті альтруїсти. При цьому навіть міністр сільського господарства Німеччини каже, що треба бути камікадзе (напрошується інше слово, але най вже так буде), щоб повірити оркам і повестись на їхні «зелені коридори». Мабуть теж про Іловайську трагедію чув - ми ще з тих пір чудово знаємо якими кривавими ті коридори бувають. По-моєму, Ердоган недостатньо креативно до вирішення питання підходить. Можу світові підказати, як то все можна порішати. Зараз орки прям цілими кораблями українське зерно вивозять. Пропоную апріорі вважати будь яке зерно, яке вони намагаються продати, українським. А відтак, купувати, а гроші переводити Україні. І світові є що їсти, і Україні добре, і орки якби при ділах - безкоштовні перевезення організують. Вони ж хотіли себе альтруїстами виставити - флаг в руки і ЗСУ на зустріч.
День сто десятий
Стули пельку і їж - саме така назва пасувала б новій забігайлівці на московіі, але ця назва вже є уособленням расєйських новин. Тому так: вкусно і точка. Пробачте, не змогла пройти повз цю новину. Ну, по-перше, мене розірвало вже на «і точка». Така собі чисто рузьке назва. Спєцапєрація і точка. Ну і шо, шо срочник, ідеш ваєвать і точка. В смислі танк не їде? - штовхайте і точка. Коротше, «і точка» - то чисто расєйський прикол. По-друге, ця пекельна кухня стала просто уособленням покращень по расєйські. Нада соус? Та як два пальця. Берем, прихватизіруєм соус у МакДональдз, берем маркер, замазуєм логотип - опа! Маємо соус. Треба логотип? Берем гуглим: покажи нам, Гугле, логотип з точкою. Опа! Є логотип (тут, правда, невдобно вийшло - логотип вкрали з корму для тварин. Нє, ну дуже чесно, але , по-моєму, занадто відверто. Хоча… в орків критичне мислення відсутнє, то вони не зрозуміють.) Далі ж треба було меню - тут взагалі не заморочувалися. Берем меню ненависного американського ресторану, змінюємо назви страв - опа! Є меню. Біг Мака тільки нема - там прям пічалька. Вийшли з плакатами активісти протестувати проти такого неподобства. А де патріотизм? Де плакати: дайош щі (це ті, шо, як каструлю з борщу помиєш, то тра підігріти і можна вживать)? Або: поверніть парену рєпу! Оце я розумію. А на десерт - шик: тульський пряник. Оце патріотично. Щось підказує мені, що як закінчаться морожені заготовки і соуси, натирені у Мака, саме таке меню їх і чекає. Ну а там вже буде «стули пельку і їж». Від щирого серця бажаю оркам подібного імпортозамєщєнія на довгі-довгі роки.
День сто одинадцятий
Кожен раз думаю, що нижче вже немає куди. Мародерство було. Катування були. Зґвалтування були. Вбивства мирного населення були. Ну ось що ще збоченого можна придумати? Але у орків немає прєдєла совєршенству. Знайшовся урод, який додумався, що ще можна зробити. Два світи: орки, які жеруть собак, і Азовці, які в умовах оточення, боїв, голоду, турбувалися про своїх службових собак і разом із ними вимушені були виходити з Азовсталі. Так ось, цей вилупок додумався відібрати собаку, не полінувався поїхати з нею до дігідона і віддати пса цій потворі. Дуже сподіваюся, що той собака горлянку дондону перегризе. Але ж яку спотворену психіку, яку жалюгідну душонку потрібно мати, щоб навіть додуматися до такого. Вже навіть не ненависть до них відчуваю, а просто відразу.
День сто дванадцятий
Країна продовжує боротьбу і, звичайно, у нашій війні велике значення мають партнери. Те, що сьогодні до Рамштайн-3 приєдналися вже 45 країн, демонструє, що світ серйозно сприймає потенційну небезпеку оркостану, а також розуміє, хто сьогодні стоїть на захисті щонайменше всієї Європи, а, можливо, навіть і усього світу. Проте, серед цих сорока п’яти країн затусувалися два такі партнери, яких, здається і послати не пошлеш, бо звичайні люди у цих країнах в більшості дійсно підтримують нас, але й послати дуже хочеться, бо розумієш, що керівництво їхнє ще ті «миротворці». Наприклад Франція. Макроша спочатку дивував всіх своїм незрозумілим тяжінням до дзвінків плєшивому. Потім викликав повне офігєніє заявою про збереження обличчя пу. Потім бажання вбити його разом з пуйлом через заяву про необхідність віддати бункерному дідові українські території. Коротше, думала я, що макроша просто сикло. Але шось здається мені, шо хімічить він щось за спиною всього Євросоюзу, бо поки всі його члени домовляються про поступову відмову від мацковського палива, макроша, втіхаря, отримує від расєі енергоносії на суму 900 мільйонів євро, і то лише за два останні місяці. Схоже, вирішив хлопака піти шляхом Індії - поки все дешево, прикуплю собі побільше. Фігня, що на ці гроші ще одне місто в Україні з землею зрівняють. А ще у нас є мега-партнер Німеччина. Яка всьо поставляє-поставляє, ніяк поставить не може - ну не приймаються ніяк потрібні рішення. А от швиденько прийняти рішення про відміну націоналізації «Газпром Германія», то це навіть дуже вийшло. Мені особливо причина сподобалася: щоб путю не розізлити. Якими такими компроматами, цікаво, путя Шольца за причинне місце тримає?
