Старокостянтинівчанка Олеся Турчак, яка уже 18 років мешкає у Києві, продовжує щодня писати щоденник війни. Зараз вона з донькою перебралася до батьків і мешкає у Старокостянтинові. Своїми думками Олеся ділиться з читачами сайту.
День сто сорок перший
Сьогодні новий терорестичний акт зі сторони оркостану. Демонстративний терорестичний акт у відповідь на конференцію у Гаазі щодо відповідальності расєі за злочини в Україні. Впевнена, що не лише українські новини говорять сьогодні про події у Вінниці, але й увесь світ. Проте, найстрашніше - це те, що саме світ сьогодні винен у тому, що відбувається на території України. Дуже гарно у фільмах показують, що з терористами не домовляються. Але ж путлєру вже пробачали міжнародні терористичні акти. Давайте згадаємо авіакатастрофу польського президентського літака у 2010 році. А потім - рейс МН17 у 2014 році. Невже світ тоді не розумів хто скоїв ці страшні речі? Розуміли. Але простіше було закрити очі. Недобачити. Недорозуміти. Пробачити. Зло має бути покаране одразу, бо інакше воно починає вірити у свою безкарність. Саме це ми і маємо зараз: зло, яке впевнене, що йому ніхто і нічого зробити не може. А світ і далі знімає санкції з окремих груп товарів. Повертає турбіни для північного потоку. Куди має прилетіти, щоб життями людей припинили торгувати? Скільки ще безвинних людей має загинути, щоб терориста, нарешті, визнали терористом?
День сто сорок другий
Помітила, що перестала дивуватися. Взагалі. Спочатку війни були ще якісь думки стосовно того, що, ну як так? Де в людях береться звірство? Як можна виконувати злочинні накази? Як можна вбивати цивільне населення? Зараз не дивує нічого. До речі, почала перечитувати історію України. Зараз все набагато зрозуміліше і ясніше. Вони завжди були такими. Тому не дивуйтеся. Хоча ні. Варто дивуватися тому, що ми дозволили собі забути хто вони є. Дозволили собі забути, що ми живемо поряд із найогиднішим ворогом, у якого немає ні честі, ні совісті, ні людяності. Сьогодні виші і школи у Миколаїві. Вже не дивує. Лише хочеться, щоб наша молодь дивилася і розуміла наскільки важливо їм здобувати освіту, якщо москальня так хоче позбавити їх цієї можливості.
День сто сорок третій
Цивільні расєяни діляться на дві групи. Перша - наглухо відбиті. Це ті, які питають у свого тимчасово живого м’яса, чи воно знайшло вже Бандеру в Україні (не інакше, як вірять, що, якщо Бандеру вбити, то Украіна одразу паде). Друга група - це відносно освічені. Ці колись якось шось у школі вчили і впевнені, що Бандера воював за німців у Другій Світовій, був конечним нацистом і вбивав расєян невтомно і вдень і вночі. Зрозуміло, що про те, що у 1942-1944 роках Бандера перебував у нацистському концтаборі Заксенхаузен, навряд чи хтось з расєйських обивателів чув. Але так вже співпало, що орківські уроди вирішили створити черговий фейк щодо украінських біженців і обрали для цього саме Заксенхаузен. Заценіть: відфотошопили фото з бараками концтабору, на які додали написи «Добро пожаловать домой» і розповсюдили «новину», ніби то Німеччина запропонувала розмістити біженців з України у колишньому концтаборі. Чесно, мене улибнуло. Поясню чому. Так, мільйони українців були в’язнями концтаборів. Ми шануємо пам’ять замордованих українців, але нам, як нації, немає чого тут соромитися, бо ми були жертвами, а не катами (на відміну від московитів сьогодні). Орки вважають, що подібним фейком принизили українців, насправді ж, вони, насамперед, принизили самих себе. По-перше, вони виказали зневагу до загиблих у концтаборах, що могли дозволити собі зробити лише нацисти. По-друге, вони дуже добре продемонстрували своє ставлення до українців і до того, де, на їхню думку, нам місце. І знову дали зрозуміти всьому світові, що вони - нацисти. Ну і, зрештою, вони в черговий раз невдало тригернули як німців так і євреїв (сподіваюся на черговий сплеск допомоги від цих країн на фоні такого зухвальства). А загалом, я із захопленням спостерігаю, як вони все нижче і нижче скочуються в очах усього світу, і це мені приносить неймовірне задоволення.
День сто сорок четвертий
У рашистів починає вже конкретно підгоряти, адже Хаймарси б’ють все дужче, а розмов про постачання ракет дальністю у триста кілометрів все більше. Тому, зовсім не дивно чути істерики расєян стосовно Керченського мосту. Колаборант шеремет, якого вже давно чекає українська в’язниця, взявся лякати, що атака на їхній сакральний міст обернеться ударом по центрах прийняття рішень в Києві, військовій інфраструктурі й каналах постачання зброї. Налякав. Якби ви могли бити по каналах постачання зброї, ви б точно не зволікали, але не судилося, як то кажуть. З військовими об’єктами теж не зростається: школа там, дитсадок, торгівельний центр - це да, це ви можете, а от шось військове… ну, армія у вас кончена, та й корегувальники не кращі. А стосовно центрів прийняття рішень, то, після атаки на кримський міст, вам би встигнути свої дупи спасти, тому варто б було шереметові не про атаки думати, а поскоріше свою сім’ю з українського Криму вивозити, бо скоро там колаборантів будуть знаходити і саджати. Здається мені, на свою батьківщину шеремет вже не потрапить. Лише медалька «за захист республіки Крим» на згадку лишиться (я вже і не намагаюся зрозуміти від кого і що це недорозвинене могло захищати).
День сто сорок п’ятий
Почала ранок з новин, як вже сто сорок п’ять днів поспіль. Прочитала, що рамзанка диров запропонував встановити засоби ППО у Чечні. Думаю: курнув дон-дон, чи шо? Чи він думає, що українські бомбардувальники прям все кинули і полетіли кадирівців бомбити? А, виявляється, не курнув. То в рамзанчика очко жим-жим. Люля ж як звикло: тік-токи познімав, медальку получив - хенєрал! Він вже і Київ взяв, і до Львова дійшов, і Польщу майже завоював, у мріях своїх, звичайно. А тут, раптом, виступив спікер батальйону імені Шейха Мансура, Іслам Белокієв, заявивши, що Ічкерійці розпочали підготовку до бойових дій у Чечні. То рамзанка вже і ППО, про всяк випадок, вирішив понатикувати (мо сказати йому, шо воно проти піхоти не того?). Тим не менш, якщо воїни Ічкерії насправді відкриють другий фронт, для нас це буде неабияка допомога. Ми завинили перед чеченцями, бо не бачили, не розуміли їхньої біди, коли расєя шматувала їх, знищуючи всіх, хто мріяв про незалежність. Але зараз, як казав Джохар Дудаєв, українське сонце має встати не лише для себе, але і для Ічкерії, яка набагато довше, ніж ми, бореться за своє існування. І так, я підтримую ідею визнання державного суверенітету Ічкерії, як запропоновано у проекті постанови 7551. Це найменше, що ми можемо зробити для тих, хто в складний для нас час встав поруч із нами, адже Ічкерійські патріоти воюють за незалежність України ще з 2014 року. Ну і тупо, щоб дон-дон не розслаблявся.
День сто сорок шостий
Майже від самого початку війни весь цивілізований світ підтримав Україну. І не лише безпосередньо у війні, але й маємо багато пропозицій щодо допомоги у відновленні наших міст окремими містами або й державами. Впевнена, що Украіна відбудується і стане навіть кращою, ніж була до вторгнення орди. Але й орки, так сказать, не дрімають. Вони теж вирішили залучати іноземних партнерів до відбудови ними ж зруйнованих украінських міст. Ну, оскільки вибір партнерів не дуже й великий, то відбудовувати мають приіхати вєлічайшиє спеціалісти з північної Кореї. Хто бачив, прикладом, фото Маріуполя до вторгнення рашистів? Я думаю, що вихідцям з північної Кореї такі міста не те що не снилися, вони навіть уявити такого навряд чи колись могли. А тепер побудують красу: статую Леніна, Сталіна і ким чин ина на одному п’єдесталі в самому центрі міста. Бараки вздовж доріг. Знайдуть якусь більш-менш вцілілу будівлю в місті, зроблять її показовою: комп’ютер поставлять в одній з квартир (свого ж виробництва), без підключення до Інтернет (до того його вже і в расєі заборонять), включатимуть раз в тиждень - туристам показати. А потім в драмтеатр розбитий - фінал екскурсії по достпрємєчатєльностям. Мрія, а не життя. Мабуть, хто там русню кликав, аж підскакують від задоволення новими реаліями. Я от лише боюся, щоб ті спеціалісти КНДРівські не ломанулися наввипередки до украінських позицій тікать, бо з-під того залізного занавісу не кожного дня є можливість вибратися. Чекатиму тепер новини, яке місто еритрея буде відбудовувати. От вже цікаво буде подивитися на той ноу-хау після звільнення.
День сто сорок сьомий
Знову із заявами виступає говоряща лошадь. Каже, змінилися у них географічні завдання в Україні. Звичайно змінилися. Спочатку-то всю Україну хотіли. Тепер апетит трохи пропадає - хочуть лише все узбережжя Чорного і Азовського морів відкусити. Пояснює все просто шикарно: Україна із далекобійною зброєю, яку надали партнери, становитиме загрозу расєі. Так, блін, якого ж ви тоді підсуваєтеся все ближче? Не логічно. Вам відсуватися потрібно. А ще краще буферну зону мати. Наприклад, виключити зі свого складу Кубань. Нехай буде кубанська незалежна республіка між оркостаном і Україною - тоді до вас точно нічого не прилетить. Взагалі лошадь якась нелогічна зовсім. Каже, що напали на Україну, бо була військова загроза з нашого боку. Нє, ну приємно, звичайно, що величезна расєя боялася маленької України, але де логіка? Якщо мені на зустріч буде йти, скажімо, якийсь бугай, який точно, навіть візуально, становить для мене загрозу, то я, скоріше, піду від нього в протилежну сторону. Я ж не хвора на голову, щоб на нього нападати, щоб себе захистити. Хоча, ці то хворі на голову, тому не дивно, мабуть. А географія скоро знову зміниться - нам тут нове озброєння анонсували. Чекаю.
